Бородіна М.І.

Людина і природа

Сонечко землю тепло зігріває,

Перший  струмочок із гірки побіг.

Жайворон в небі весну зустрічає,

Пролісок ніжний несміло зацвів.

         Так і дитина життя починає,

         Вчиться сміятись, ходить, говорить.

         Хоче все знати, усе зрозуміти,

         А що не вміє, то мама навчить.

Влітку природа розкішна буяє,

Все зеленіє, росте та цвіте

Жито – пшениця  в полях достигає.

Сад хилить гілля додолу рясне.

         Сміло людина на світ позирає:

         Все я здобуду, всього  досягну!

         Вірну любов, щиру дружбу зустріну,

         Дім побудую і сад посаджу.

Вже позолота дерева торкнула,

Сиві тумани лежать на ріллі.

Щедра, багата, дощами умита,

Осінь – красуні іде по землі.

         Осінь прийшла й до моєї оселі,

         Срібло вплелося у коси мої,

         Зрушити гори – бажань вже немає, -

         Мудрістю світяться очі твої.

Пишні ялини  сніжок укриває,

Все стало біле: дерева, кущі.

Люта віхола пополю гуляє,

Позамітала стежини усі.

         Літня людина в вікно виглядає:

         Вийти б на вулицю – сили не ті,

         Ноги болять, ломить спину постійно,

         Руки  не здужає вгору звести.

Скільки ці руки за вік наробили!

Скільки добра у цей світ принесли!

Діток зростили, онуків навчили.

Як треба жити на рідній землі.

         Знов навесні вся природа воскресне,

         В гаю лунатимуть співи гучні,

         Мати-земля в буйний ряст убереться, -

         Помолодіть не судилось мені.