Олег Шелест

Олег Григорович Шелест народився 1941 року в Сумах. Закінчив Тростянецьку загально- освітню школу №3. В Сумському державному педагогічному інституті отримав професію вчителя україн- ської мови та літератури, англійської мови. Працював в школах Тростянця та району.

         З 1972 року – на журналістській роботі: на районному радіомовленні, в газетах «Тростянецький вісник», «Наш Тростянець».  Обирався депутатом Тростянецької міської ради. Є членом спілки журналістів України.

         Пише літературні твори, поезію. Видав 5 книг. Працює над «Книгою спогадів», яку хоче видати до свого ювілею.

Молитва за Україну

Ллється кров Майдану,

Сочить українську рану.

За свободу й волю,

За козацьку долю!

Знахабнілі москалі

На Донбасі і в Криму

Свої права качають,

Українців ображають.

У сльозах стоїть Тарас,

Поглядає на Донбас:

«Обніміться, брати мої,

Молю вас, благаю!

Бог усе бачить,

І цього вам не пробачить.

Слово наше просте –

Україна над усе,

Україна над усе!»

 Моїм дітям

Бабця казала : «Роби все на п’ять,

Вмій Україну свою захищать,

Не живи у багатстві,

А в доброму братстві,

Богу молися, добре трудися».

Бабуся мала п’ятеро дітей,

Скільки ж це недоспаних ночей?!

Підростали онучата –

Хлопці і дівчата.

Всім ти лад давала,

Ніколи нас не ображала.

Ми ж онучата пустотливі,

У всьому дорослих імітували.

Далеко ходити не треба,

Тай яка в цьому потреба.

 Я теж п’ятьох вивів у світ,

Вони прославили свій рід.

Мої дівчата – пальці на руці,

Пораниш одного – болять усі.

Батьківське гніздо ви не зганьбили,

Неньку – Україну щиро полюбили.

Ліля смаколики випікає,

Наталка діточок навчає,

Оксанка хворі наші лікує,

Яся потягами оперує,

У Лесі мій вселився біс,

Звати його просто – журналіст.

У столичних газетах друкується,

Навіть в ефірі з’являється.

Її душа і серце не мовчить –

Доки ж будуть безвинні вмирати?

Волонтеркою вирішила стати,

Революції гідності допомагати.

Вельми я сьогодні радий –

Підростає сім онучат.

І не нехай  не зупиняються –

Малюки на світ з’являються.

Радий тато, рада й мама,

Адже це зовсім не драма.

Бабця й дідо завжди готові,

Важно, щоб були вони здорові

Помирати не будемо поспішати,

Бо треба ж онуків доглядати,

Вони ж нас не підведуть,

Вірний шлях у житті знайдуть.

Запоздалое прозренье

Мы познакомились у Круглого двора,

У тебя же ни кола, ни двора.

С меня смеялась детвора,

Тогда была осенняя пора.

Ты жарко целовала меня,

Тихо слова роняя:

«Дедушка мой, бородатый,

И небогатый, и неженатый,

Открыл ты мне свет –

Стихи твои – подобных нет».

Дыханье мое участилось,

А ты тихонько прослезилась.

В небе вспыхнула звезда –

Значит буду с тобой навсегда.

Мы танцевали под луной –

Ты была в косынке голубой.

 Музыка струны рвала,

В реку купаться звала.

Это было, как сон.

Хрипел в ночи магнитофон,

Но вот ушла ты домой

И стал я как чумной.

Верю, что вернешься ты,

Снова оживут мои мечты.

  Завірюха криє скроні

Час несуть невпинні коні,

І весна уже не та,

Завірюха криє скроні

Постривай моя зима.

       

 Зимо – зимонько ти ніжна,

     Понеси у ті часи,

Як малими грали в сніжки

І ховали в шарф носи.

    

 Де ти, буйно завірюхо,

      Чом спокоєм віддаєш?

     Ну зірви ж ти капелюха,

Та на сані – еге-гей!

       

  Ні мовчить зима спокійно

Мудра, сива, як сова.

Не чипає, не щипає,

Тільки снігом присипа.

Я не хочу, чуєш, зимо!

Ще не час відчути вік!

       Пролітай ти швидше мимо

Я – липневий чоловік.

    

   Як не важко, як не сумно

       На одинці ждать весну,

         Але знаю- люблять діти,

     Холоди переживу.