Віра Панченко

     Віра Іванівна Панченко народилася1945 року в селі Гарбузівка Лебединського району. Закінчила Тучанську 8-річну школу Лебединського району. Навчалася в Маловисторопському технікумі, який закінчила з відзнакою. Спочатку працювала лаборантом на Півненківському цукрозаводі, а потім 12 років секретарем заочної школи. Аматорські вірші почала писати ще зі школи, а після смерті мами поезія увійшла у її щоденне життя. У 2011 році, за сприяння  директора ССП «Перлина» Ю.І.Максичка, вийшла перша збірка її поетичних творів «Біля рідних джерел», другу «Зібране» - видали онуки. Вірші друкувалися у газетах «Життя Лебединщини» та «Круглий двір».

 
Проминуло літечко зеленокосе

Проминуло літечко зеленокосе.

Десь там, з-за паркану, виглядує осінь,

Вже всілась на листі, воно й пожовтіло.

Пройшлася по ниві, і та пораділа.

         Бо, мабуть, пора трохи їй відпочити.

         Як веснонька прийде, знов будуть садити.

         А взимку цю нивку сніжок всю прикриє.

         Від лютих морозів її він зігріє.

Ой пороньки року, хто вас підганяє,

Життя наше з вами так швидко збігає.

В природі минає і люта зима,

За нею приходить квітуча весна.

         В житті у людини цього не буває.

         Зима, як приходить, життя вже спливає.

         Але залишаться і внуки, і діти,

         То ж будемо з цього ми з вами радіти.

    До 160 –річчя від дня народження Івана Франка

      Талант Франко свій мав від Бога.

      Але життя його – тяжка дорога.

      Були і злети, і падіння.

      Та все ж була якась надія:

      Попереду ще дні щасливі

      Й зустріне в спокої він старість сиву.

      Але не так в житті збувалось,

      Чого бажалось, що чекалось.

      Старий та хворий, у холодній хаті

      Він свій земний мав шлях кінчати.

      Та в його творах є та сила,

      Яку не знищить і могила!

      Бо його творчості стежки

      Будуть вивчати ще віки.

         

                                 Хлопчик Ваня Панаєт

            У двадцятому столітті,

            Жив колись на цьому світі

            Хлопчик Ваня Панаєт.

            Мама звала «шпінгалет».

                                  Третім був у мами й тата,

                                  Мав сестричку ще і брата.

                                  Кликали Васильком брата,

                                  А сестру Марія звати.

           Сім лиш літ було Ванюші.

           Прийшло горе в їхні душі,

           Бо померли мама й тато.

           Й стали діти бідувати.

                                 Був Ванько і в дитбудинку.

                                 Втік. В єврея чухав спинку.

                                 Той хотів за сина взяти,

                                 Та Ванько утік із хати.

           Бо дурний, став мудрувати.

           Та й подався мандрувати.

           Довго всюди він скитався,

           Доки в рідний край добрався.

                                  Там, де ріднії простори,

                                  Де хлюпоче Чорне море.

                                  У країні все змінилось.

                                  Нова влада укріпилась.

           Хоч Ванюша хлопець бідний,

           Та до техніки був здібний.

           У той час радянська влада

           Здібним хлопцям була рада.

                                   То Ванюшу підучили

                                         І на трактор посадили.

                                   Непотрібні були коні.

                                   Ваня їздив на «Фордзоні».

           Потихеньку роки йшли.

           Жили люди, як могли.

           Мав Іван уже й дружину

           І малесеньку дитину.

                                    Лихо знову не минає,

                                   Його жінка помирає.

                                    Іван довго не барився,

                                    Та й удруге оженився.

           Ваню в армію забрали.

           В той час фіни воювали.

           І відправили солдата

           Проти фінів воювати.

                                   Ще війна одна взялася.

                                  Вітчизняна почалася.

                                  Отже, в ту лиху годину

                                  Сів Іван вже на машину

           І усю війну ту грізну

           На «полуторці» він їздив.

           На фронтах зустрів Галину.

           Не сказав їй про родину.

                                 Розповів, що є дитина

                                 І покійна вже дружина.

                                 Отже Ванька промовчав,

                                 Що другу дружину мав.

           А коли війна скінчилась,

           Іван й Галя одружились.

           І сім’я їх оселилась,

           Там, де Галя народилась.

                                  Двох діток вони надбали.

                                  Віра і Вася їх назвали.

                                  Діти зовсім не гадали,

                                  Що братів і сестер мали.

           Роки йшли, життя збігало.

           Ваня й Галя працювали.

           Проживали у селі

           Й працювали на землі.

                                  Іван добре працював.

                                  Увесь час шоферував.

                                  Його люди поважали

                                  Й керівництво цінувало.

           Та в сімейному житті

           Ваня не на висоті.

           Вже дорослі в нього діти,

           От і внукам став радіти.

                                 Дуже швидко роки йдуть.

                                 Вже і правнуки ростуть.

                                 Ось й дружина помирає,

                                 Її свічка догорає.

           Так в житті усе не просто.

           Вже Івану й дев’яносто.

           Дев’яносто перший йшов,

           З цього світу  він пішов.

                       Отже, жив на цьому світі                      

                       У двадцятому столітті

                                Хлопчик Ваня Панаєт,

                       На прізвисько «шпінгалет».

           Хай правнуки читають,

           Про Івана – діда взнають.

           Наяву, а не у сні

           Жив Іван на цій землі.

Каюсь я

Прощавайте, край мого дитинства

І оселя батьківська моя,

Моєї матінки колиска

І моїх прадідів земля.

         Прощайте луки і долини,

         І ліс, і поле, і сади…

         Як я була колись дитина,

         Були  зі мною ви  завжди.

І ріс лісок в нас біля хати,

Тепер до сотні літ йому.

Його садила моя мати,

Мені він рідний ще й тому.

         Люблю цей ліс, поля і луки…

         В дитинстві пасла тут корів.

         Тепер прийшов з цим час розлуки,

         Чомусь мені забракло слів.

Немає  батька, немає мами,

Пішли вони у небуття.

А я йду їхніми стежками,

І в моїм серці каяття.

         Бо, мабуть, мало приділяємо

         Ми їм уваги за життя.

         Отже, пробачте, батьку й мамо

         Моє спізніле каяття.

Ніби й частенько приїжджала,

Робота, дім, своя сім’я…

Батькам завжди допомагала,

Та мабуть мало… Каюсь я!

Моя Україна

Моя Україна - нам мати єдина.

Ти добра душею, родюча землею.

Немало страждала та завжди співала.

Хай ворог той згине, що лихо нам чине.

     Наш люд волелюбний, та він миролюбний,

         Свою справу робить, нікого не гнобить.

         Хоч в нас і нестатки та ще й неполадки,

         Та спільним зусиллям усе ми осилим.

Свої пани тиснуть та ще й чужі виснуть.

Іще наодинці воюєм з чужинцем,

А він б’є щосили на предків могили.

Стріля щохвилини у наші хатини.

І стогне рідненька моя й ваша ненька.

           Але все ж не змусить ніяка вражина

         Мою Україну зігнути коліна.

         А нам не здаватись, а треба  стояти?

Бо тут наші діти і тут наша хата.

За нашу Вітчизну нам треба боротись,

Щоб ворог не грюкав у наші ворота.

Для нас Батьківщина своя наймиліша.

         Тобі, Україно, ми пишемо вірші.

         З тобою в цілім світі народові жити.

         І жити по правді, й добро лиш творити.

         Тоді ти зміцнієш  й теплом всіх зігрієш,

А нині про спокій у снах лише мрієш.

То хай усе добре у сні тім насниться:

Калина червона і стигла пшениця.

І люди веселі в затишній оселі.

         До дорогих наших воїнів

Український  Донбас у вогні.

Наші воїни дорогі,

Нині ви там живите.

За Батьківщину й за сім’ї свої стоїте.

Ви – наше майбутнє, ви – наша надія.

Кожна мати такого сина мати мріє,

Який любить свою родину і захищає Батьківщину.

Дорогі наші батьки, сини і онуки!

Хай дужі будуть ваші руки,

Щоб міцно тримати зброю,

Щоб переможцями виходити з бою.

Ви не пішли воювати в іншу країну.

Ви захищаєте свою Батьківщину.

Правда є і буде за вами.

Ми пишаємося такими синами!

Хай Господь вам допомагає!

Вірою в  перемогу надихає!

Ми, українці, одного вам зичимо,

Щоб ви з перемогою повернулися швидше.

Будемо в Бога просити,

Щоб допоміг цю війну завершити.

Ми з вами - одна родина.

Україна у нас - єдина.

Хвала і слава кожній чесній людині!

Слава нашій рідній Україні!

                       У світі кращого немає,

                        Як те, що є у ріднім краї

                        Зима наш край  вже покидає,

                            Ліси і луки оживають.

                            Летять із вирію птахи до нас,

                            А в лісі пролісок розквітнув у цей час.

                            Душа радіє й  любо так стає,

                            Що в нас на Тростянеччині природа така є:

                            І ліс, і річка, і поля навколо.

                            Весною оживає все довкола.

                           

                            А люди раді, що кінець зимі,

                            Хоч їм й роботи більше навесні,

                            Та серце радує уся оця краса:

                            Ліси І луки, і блакитні небеса.

                            Бо в світі нам ріднішого немає,

                            Як те, що є у ріднім краї.

                           

                        Це рідний край, моя земля!

                            Мій рідний, край мого дитинства.

                            Мій хутірець навкруг в лісах.

                            Моя заквітчана колиска

                            З голубизно в небесах.

                            Люблю цей край, де ліс навколо,

                            Я тут зростала, тут жила,

                            Цією стежкою до школи

                            Давним – давно колись ішла.

        

                            Тієї школи вже немає.

                            Нова збудована в селі.

                            В старій лиш вітер скрізь гуляє,

                            Та я оплакую її.

                           

                            Життя іде, бо воно змінне.

                            Усе зміняється навкруг,

                            Та хай любов і труд сумлінний

                            Завжди нам буде вірний друг.

                            Нехай шумлять лісів простори,

                            І веселяться хай поля.

                            Хай тягнеться пшениці море.

                            Це рідний край, моя земля!

 Зима

Зима також пора прекрасна.

І морозцем, і сонцем  ясна.

Як сніг навколо скрізь біліє,

То ліс зимі тоді радіє.

         Бо сніг коріння  зігріває,

         Що спить й весняних днів чекає.

         Під снігом тепло і затишно,

         Щоб перезимувати успішно.

А навесні весь ліс проснеться

І брунькою до нас всміхнеться.

Дрімає – спить моя земелька,

Бо під сніжком  і їй тепленько.

Землі потрібно відпочити,

Щоб все на ній змогло родити.

Хай снігом сипле в лісі й полі.

Гуляє вітер  там на волі,

А з ним хурделиця гуляє.

Летить за вітром поспішає.

    

Моя країно, в ясних зорях!

Мої краї, ви неозорі.

Ти, моє небо, в ясних зорях!

І Україно, наша мати.

Та доки ж нам й тобі страждати!

         Коли закінчаться незгоди?

Коли вдихнем життя свободи?

Війна коли ця закінчиться?

Коли накажуть цих злочинців?

Народ вже так наш настраждався,

Багато хто в світи подався.

А що ж всім іншим нам робити?

Коли ж ми будем добре жити?

         До нас сусід щоб нечіплявся,

         Щоб чесний уряд обирався.

         Не вибирать щоб депутатів,

         В яких в умі гроші й палати.

А їм все мало, усе мало.

Якби змогли, то все б забрали.

Коли жадоба ця скінчиться?

Вже зачекалась їх в”язниця.

         Що треба ще тобі, вражино?

         У нас прекрасна є країна.

Давайте лад у ній наводить.

І досить вже народ свій гнобить.

Бо там вгорі умів багато.

То постарайтеся завзято,

Щоб все погане нам здолати.

Щоб Україні процвітати!

                                     

            

Завірюха

Завірюха як знялася,

З лісу  в поле понеслася!

Її звірі не чекали,

Не всі в лігво повтікали.

         Ось, зайчисько, підняв вухо,

         Його лапкою почухав

Та тихенько собі слухав,

Про що мовить завірюха.

А вона йому сказала,

Що стежки позамітала.

І, що лихо буде тому,

Хто не встиг дійти додому.

         Та зайчисько не злякався

         І під кущик заховався.

         Під кущем він перебуде,

         Тут сьогодні й спати буде.

Хай заносить його снігом,

Хай по ньому й мишка біга,

А як вранці сонце зійде,

Він додому тоді дійде. 

  За літечком люди сумують.

Як літечко швидко минає!

Зробити ж воно все встигає.

В городі картопля зростає.

Суничка в ліску достигає.

         У пташки ростуть вже малята,

         Навчаються вправно літати.

         На сонці водичка нагрілась,

         Щоб дітки гарненько помились.

І річечка радісно л’ється

Попід бережками сміється.

Врожай на полях достигає.

А линень з чола піт втирає.

         Швиденько й цей місяць минає,

         Та серпень за ним наступає,

         Гаряча пора теж усюди.

         Збирати врожай спішать люди.

Бо літечко добре трудилось,

Щоб в полі всього уродилось.

Потрібно врожай весь збирати,

В достатку щоб всім зимувати.

         За літечком так всі сумують.

         І співу птахів вже не чують.

         Вони восени відлетіли,

         Десь теж когось радують співом.

За ними нам лиш сумувати

Й терпляче весною чекати.

І прийде з весною знов літо.

То й будем йому ми радіти.

                   Не дарма весну « красна» називають.

Не дарма весну красна називають,

Бо все навкруг цвіте, в лісах птахи співають.

І всюди аромат від трав і квітів,

То як же всьому цьому не радіти!

         Навколо кольорів не зрахувати,

         Он білий, жовтий, там червоний, синюватий,

         В лісах така краса, радіє все довкола!

         І цим не намилуєшся ніколи.

Стоїш, вдихаєш аромат духмяний

Й від цьго всього ти неначе п’яний.

Від ось ції чарівності- ніби п’янієш.

Так вільно дихаєш і про щось мрієш.

На серці легко так стає від всього

І, крім блаженства, вже не відчуваєш ти нічого!

                              Устань, Тарасе, подивися!   

Коли Шевченка ми згадаєм

Та його вірші почитаєм,

Відразу ясно нам стає,

Що ті проблеми й нині є.

         Про них писав й тоді Тарас,

         Вони і нині є у нас.

         В той час теж панство панувало

         Народ й Вкраїну зневажало.

І нині наші олігархи

Із нами грають ніби в карти.

Лиш на словах за нас печуться.

Про це набридло людям чути.

         І доки ж будуть нас дурити?

         Людей ще скільки треба вбити?

         Щоб мир настав нарешті в нас?

         Щоб порадів ось там Тарас,

Що Україну ми кохаєм,

Й як рідну матір захищаєм.

Тарасе,батьку наш,проснися!

На Україну подивися,

         Як тут із неї познущались.

         Свої пани як обікрали!

         А ще в нас ворог тут з’явився,

         Що зневажає українців.

Устань, Тарасе, подивися.

За Україну помолися,

Щоб таки вільною вже стала.

Щоб ворогів порозганяла.

         Щоб українець був їй сином,

         А хто нечесний-звідси згинув!

         Щоб свідомість в нас у всіх проснулась,

         Щоб мрії всі народу збулись!