Світлана Тимченко



Тимченко Світлана Володимирівна  народилася 18 квітня 1964 року в м. Тростянець Сумської області. В  1981 році закінчила середню школу № 4. В1983-Лебединське педагогічне училище ім. Макаренка, шкільний відділ. У 1989 році
закінчила Харківський державний університет ім. Горького , історичний факультет.
Працювала вчителем початкових класів, історії. Останнє місце роботи – кореспондент районної газети « Наш край» м. Чернігів.
         З шкільних років почала писати літературні твори-мініатюри, потім новели, а з 2016 року вірші для дітей та дорослих.
Друкувалася в районних газетах м. Тростянця, Лебедина,  Чернігова, газеті «ДС – Експрес» м. Суми, газеті « Президентський вісник» м. Київ, журналі
 « Слобожанщина»


                                  Виноградна лоза
Обніму виноградну лозу
І згадаю про ранню весну
І про теплі літні дощі
І зелені  кв1тучі кущі,
Щ1ру посм1шку,милії оч1
! про б1л1їтепл1ї ноч1
Л1то ос1нь зм1нити прийшла
У саду своє щастя знайшла
Виноградн1й лоз1 засп1вала,
Сп1ле гроно її об1рвала
Синё1 ягоди так смакувала,
Н1би губи твої ц1лувала,
Присмак ос1нь з собою забрала.
Бо за нею зима поспішала
Виноградну лозу вкриє сн1гом,
По земл1 проб1жить швидким б1гом                                              
                                        
                                          Троянда
Подаруй мені білу троянду
Про кохання своє засп1вай
Подаруй мен1 б1лу троянд1,
Мою душу теплом з1гр1вай
Підніми мене в небо до Раю,
Щоб я пташкою в нього злетіла ,
Проведи по стежині до гаю,
Щоб я спів солов’їний почула
Опусти у бездонне море,
Щоб я рибкою в нього пірнула
Об1йдем стороною ми горе,
Щоб я щастя с тобою вдихнула
Подаруй мені білу троянду,
Про кохання своє засп1вай,
Подаруй мен1 б1лу троянду
Свою душу теплом з1гр1вай

                                           Пробач

Пробач, за те, що я люблю,
Пробач мої безсонні ночі,
Пробач за те що я терплю,
Пробач заплакан1ї оч1
Залишу я тоб1 л1лею
Сама п1ду у далеч1нь
Де небо сходиться з землею
Побачу, як біжить Ірп1нь
Прости, за все і не сумуй
І не шукай мене н1коли
Своїм життям ти сам керуй
Я натерпілася, доволі
Так буде краще нам обом
Навчишся жити і без мене
Переглядатимеш альбом
І фотокартки вже без мене
І не помреш ти від туги,
І я не вічна на землі
Так як і все, що навкруги
Оточує нас на землі
                                              
                                   Пісня про матір
Вишиванку мати вишивала
І на доньку любу одягала,
Щоб теплом вона її зігріла.
На землі батьків своїх лишила


Материнська мова солов*їна,
Мов джерельце чиста, лебедина
Материнська пісня сизокрила
Мою душу так розворушила


І садок вишневий коло хати
Його виростила моя мати
Руки в неї добрі, працьовиті.
А червоні вишні соковиті


І була вона в житті щаслива,
А для нас дітей завжди вродлива
Очі сині, як волошки мала
Чорну косу довгу заплітала


Так любити вміла тільки мати
Віл хвороби й болю захищати
На землі дідів пустить коріння
Передати дітям своє вміння
     

                                             Вишиванка

Вишивала мати хрестиком сорочку,
Це тобі на щастя любий мій синочку
Підеш в шлях широкий, щастя здобувати
Не забудь, що в тебе залишилась мати


І дідівська хата у селі маленькім
Хоч і занепалім, а таким рідненьким
Пам*ятай цю землю і свій рід козацький
І в житті до праці, щоб завжди був хвацький


Одягнеш сорочку і мене згадаєш
Українську пісню рідну заспіваєш
Про лани широкі і блакитну річку
А в косі дівочій червоненьку стрічку

                                             Равлик
На зеленому горбочку
Равлик повзав по листочку
Сонечко в горі висіло
І на равлика світило


                                               Павучок
Павучок- лісовичок
Сплів у лісі гамачок
Поруч муха пролітала
І на гамачок упала

                                              А зорі…
А зорі тихі над рікою
Верба шепоче з осокою
Настане скоро тут світанок
І спів почнеться з позаранок
Проснуться небо і земля
А поруч зашумлять поля
Гай і діброва залепечуть
Пташки у небі защебечуть
                                                 



                                               Мороз и Роза
Метель на улице мела
В горшочке роза расцвела
Зима в окошко постучала
И розу очень напугала

Мороз окно зарисовал
И песню розе напевал
Она как снег была бела
И для Мороза вся цвела

Мороз рисунок показал
И о любви всё рассказал
А роза мило улыбалась
И о любви не признавалась

Стекло влюблённых разделяло
И чувство их же испытало
Мороз в окошко залетел,
Увидеть розу захотел

Они резвились, как детишки
С волшебной, старой, доброй книжки
Огонь на них так разозлился
И очень сильно заискрился

Он прикоснулся к ней губами
Она ответила слезами
Огонь Мороза растопил
И очень громко завопил:

«Я не отдам тебя врагу,
В своих обьятиях сожгу»
А роза быстро увядала
С Морозом больше не играла

Вода её не оживила
И роза лишь глаза открыла
Взглянула молча на Мороза
И умерла прекрасна роза

Огонь со злости наш потух
Ведь трижды прокричал петух
Вода в Мороза превратилась,
Но роза больше не светилась
Мороз её на руки взял
И крепко так к груди прижал
Он заморозил свой цветок
И улетел с ним на восток

Когда зимой берёте розы
По лепесткам текут их слезы
В квартире розы увядают,
А на морозе замерзают


Стихотворенье написала
И в нём о розе рассказала
Огонь её хоть погубил
Любовь Мороза не убил

Мороз по всей земле летает
Любимую не забывает
Рисует с розой он узоры
На них мы обращаем взоры

Рисунки о любви расскажут
И ночью сказки нам покажут
И вы, друзья мои, любите!
В любимых доброту цените!

                                            Любочка
Дочку Любочкой назвали
Долго имя выбирали
Дед хотел наш Вероникой,
Дядя Коля Анжеликой,


Дед Матвей решил Ариной,
Наша мамочка Мариной
Бабушка Наташа Линой,
Бабушка Светлана Ниной,

Только маленький Вадимка,
Наш красавец, как картинка
Молча на полу сидел
И на взрослых всё глядел

Вдруг настала тишина
Кроха плачет у окна
Стали девочку качать,
Дальше имя подберать

Папа захотел Дариной,
Тётя Оля Василиной
Спорили, сердились очень
На дворе была уж осень

В дверь внезапно позвонили,
Взрослые все дверь открыли
«Что за шум и что за плачь?»-
Вдруг спросил Иван Калач

Малышка громко зарыдала
И соседа напугала
«Ты не плачь, голубка наша
Назовём тебя Любаша


Люба от любви походит
Очень уж тебе подходит
Тебя любит вся семья
Полюблю тебя и я.»

Прекратились резко ссоры
И закончелись все споры
Любочка закрыла глазки
Вадимка наш читал ей сказки


Сказання про тринадцять лип
















Віками Тростянець існує.
Красу і радість всім дарує.
Про місто й за кордоном знають.
І в Україні поважають.

Тринадцять лип - одне коріння.
Яке ж це треба мати вміння,
Щоб у Нескучнім прорости.
Та на одній землі рости?

Рідна земля сестер тримала,
Хмаринка з неба поливала,
А липи поруч всі росли,
Так гарно в літку зацвіли.

До коріння віти опускали.
І з нього диво – силу мали,
А бджілки вже як ті співали.
Й нектар із квіточок збирали,

А мед той був такий цілющій.
Від всіх хвороб заговорющий.
І людям сили додавав.
На ноги швидко підіймав.

Про липи в Тростянці всі знали.
Вірші й пісні про них складали,
Як символ миру та добра.
І сильний оберіг від зла.

У місті липи пам’ятають,
Із року в рік розповідають.
В родині батько доньок мав.
І у покорі всіх тримав.

У лісі доньки ті гуляли,
Гриби та ягоди збирали.
Мали гарну вони вроду,
Бо всі козацького ж то роду .

І до роботи працьовиті.
Та добрі всі, талановиті.
Пісні співати, вишивали.
І рідну землю обробляли.

Уміли гарно малювати,
Ліпити посуд, чисто прати,
Смачную їжу готувати,
Та в хаті чисто прибирати.

Уміли ткати та писати.
І немічним допомагати,
На різних інструментах грали.
І крам у місті продавали.

Дізнався Змій про тих сестер,
Бо в лісі тім він жив тепер.
І захотів їх полонити,
В своїх рабинь перетворити,

Бо сіяли вони добро,
А Змій робив лише їм зло.
Щоб на нього працювали,
Про рід свій славний забували.

Про рідне місто і сім’ю.
І крикнув Змій: «Вас погублю!»
Ось тепле літо наступило.
Та в ліс сестричок поманило.

До озера вони пішли.
І далеченько в ліс зайшли.
Зненацька буря піднялася,
Та за сестричок узялася.

Вони від бурі відвертались,
Усі хоробро захищались.
Ази військова батько дав,
Бо змалечку їх добре знав,

Аж раптом Змій отут зявився,
У бій з сестричками втрутився.
Схопив усіх дівчат за коси,
Заплакали за ними роси,

Бо зранку ними умивались.
І перед ними вихвалялись:
-        Які прозорі, чисті роси.
А в нас чудові , довгі коси.

Щоранку ми їх заплітаєм.
І нашу пісеньку співаєм,
Як добре нам в сімї живеться,
Бо зло за нами не женеться.

Коли ударила гроза -
В двори осипалась лоза.
На поміч батько поспішив.
І злого Змія порішив,

А той дівчат зачарував.
До смерті їх перелякав.
І сестри липами ті стали,
Бо дуже добрі душі мали.

У землю батько впав корінням.
За Змієвим ти повелінням.
Із лісу згодом зник навіки -
І заспівали чисті ріки.

А липи оберігом стали.
Та ліс Нескучний захищали.
Коли дерева постаріли,
У лісі всі загомоніли:

-        Хто ж буде ліс наш прославляти.
Для міста оберіг тримати?
-        Столітній дуб вам допоможе!
Його ніхто не переможе!

Тих лип давно уже немає,
А дуб той оберіг тримає.
Мені усе він розповів.
І написать про це велів,

Щоб люди все це прочитали.
Про дів тих лип запамятали,
Що, рід родина та сімя-
Це Тростянець- моя земля.


     Житейські історії
Чудодійні ліки.
Відшуміли літні страсті навколо Вишнівського скарбу, осінні – навколо нового родовища газу. Настала зима. Село відпочивало. Зима видалася холодною й сніжною. Снігу було багато. Він лежав усюди: на покрівлі будинків, на деревах, на землі. Здавалося, що цей спокій не був удаваним і що його ніхто не порушить. Але це тільки здавалося на перший погляд...
Вишнівська жителька – тітка Секлета, яка колись гнала самогон, тепер відійшла від справ і тихенько доживала старість у своїй хаті. Тепер вона все частіше хворіла і майже весь час проводила в ліжку.
Її єдиний син Григорій, якого вона так дуже любила, приїхав до матері у відпустку. Тітка Секлета була рада приїзду сина, але хвороба весь час давала про себе знати.
Таємно від Григорія вона вигнала самогону і настояла на ньому трави. Цією настойкою  щодня розтирала свої ноги, а пляшечки ставила в один ряд на підвіконня.
–Увімкни мені телевізор, – попросила сина Секлета. Григорій виконав прохання матері, але екран не засвічувався.
– Ой, лишенько, згорів бідолашний, – почала причитати вголос мати. – Хоч він для мене був єдиною втіхою на старості, а тепер що я робитиму? Скоро Новий рік і показуватимуть цікаві передачі. Треба, Гришо, викликати майстра, – порадила мати.
Наступного дня син одягнувся і пішов з дому. Опівдні в сінях загупали чиїсь ноги. До кімнати зайшов син з Омельком.
–Роздягайся, друже, – запропонував Григорій і чоловік підкорився.
Упевненими кроками він підійшов до телевізора, розвернув його, розкрив свою валізу і дістав інструменти.
– Ти, синку, мені якісно відремонтуй, щоб не ламався більше. Григорій незабаром поїде, а я залишуся сама, –жалілася тітка Секлета.
– Не хвилюйтеся, тітонько, буде все добре, – запевнив її Омелько. – На мене ще ніхто з людей не ображався.
І чоловік приступив до роботи. Він довго вовтузився біля телевізора й нарешті завершив свою справу.
– Тепер перевіримо, – задоволено потер руками й увімкнув телевізор.
Екран засвітився йі з’явилося зображення. Демонстрували фільм „Іронія долі або з легким паром”.
– Який чудовий фільм, – розчулилася тітка Секлета. – Його завжди показують під Новий рік. Щороку дивлюся й не набридає, оце так фільм, а які артисти грають. Не те. що тепер: бойовики та жахи. Спасибі тобі, Омельку.
Тітка Секлета дістала із-під подушки гаманця і поцікавилася у майстра:
– Скільки тобі платити за роботу?
– Нічого не треба, – відмовився від грошей молодий чоловік.
Його очі загадково блищали й уважно розглядали кімнату. Раптом погляд зупинився на підвіконні.
–А це, що у вас таке? – і, не чекаючи пояснення, швиденько наблизився до вікна.
Пляшечок стояло так багато й всі вони мали різнобарвну рідину. Омелько вибрав пляшечку з прозорою рідиною й відкрив кришечку Ніздрі залоскотав приємний запах.
У тітки Секлети від подиву відкрився рот і вона втратила дар мови, побачивши, як Омелько блискавично роззявив рота й опорожнив пляшечку. Злякано нявкнув кіт Нафаня й заховався у Секлети під ліжком.
– Хух, – одним залпом випалив чоловік і витер рукавом рота. – Ну от і вся розплата – сказав він. – Бажаю вам добре зустріти Новий рік і швидше одужати.
До кімнати зайшов Григорій.
– А що, Омелько вже пішов? – поцікавився у матері. – А з тобою, що трапилося? Чому ти сидиш з розкритим ротом?
Секлета стала подавати якісь незрозумілі знаки. Син підійшов до ліжка і допоміг матері стулити щелепи. Трішки заспокоївшись, вона сказала:
– От, халамидник, випив мою настойку, чим я тепер ноги розтиратиму?
Тепер і Григорій побачив на столі порожню пляшечку.
Тітка Секлета з великим задоволенням дивилася телевізор, слухала поздоровлення українському народові зі святом, а під ранок заснула.
Розбудив її приглушений шепіт у кімнаті. Вона відкрила очі і побачила свою куму.
– З Новим роком, Секлеточко, – і кума поцілувала свою подругу. Я тобі розповім таке, що й придумати тяжко.І Варвара почала...
Учора Омелько ремонтував комусь телевізор і випив пляшку горілки. Цілу ніч промучився бідолашний, дружина думала, що помре до ранку. І яка лиха людина йому тієї отрути налила?
–А ти звідки знаєш? – поцікавилася Секлета.
– Бо зайшла привітати їх з Новим роком. Мій онук з їхнею Катериною в одному інституті навчаються. Обіцяв приїхати на свята, та й не приїхав. От я й вирішила дізнатися, чи Катря не приїздила. Воно то, звичайно, справа молода, і в місті живуть. Тепер сучасна молодь в бари та ресторани ходить. А про нас стариків забувають. – Від сказаного Варвара так розчулилася, що навіть заплакала.
–Годі вже тобі, – заспокоювала подругу Секлета.
Варвара витерла сльози, накинула на голову хустку.
– Провідала тебе, кумонько, посиділа трохи, час вже й додому повертатися. Холодно на вулиці, мороз дає про себе знати, – і зникла за дверима.
Секлета з нетерпінням чекала повернення сина. Нарешті він прийшов.
– Ти чув? – поцікавилася у Григорія.
– Чув. Хіба від тітки Варвари утаїти що можна. Про все перша дізнається.
Секлету мучила совість.
– Ти сходи, синку, до Омелька, а то мені моторошно, –  благала вона Григорія.
І от Григорій вже стукає у двері.
– Заходь, Гришо, – запрошувала його до оселі Галя. – Можливо тобі скаже, де це так нализався. Усю новорічну ніч зіпсував. Хотіла викликати „швидку”, так людей пожаліла. Набрався, то нехай сам і мучиться.
Григорій підійшов до Омелькового ліжка. Чоловік лежав слухняно, блідий і непорушний.
– Ти як?
–Вже краще, –- тихенько почув у відповідь.
– А може вам дійсно „швидку” викликати?
– Нізащо, – заперечила дружина. – Нехай так і буде.
Секлета ледве дочекалася сина.
– Скоріше розповідай, – поспішала його.
– Усе гаразд, мамо. Правда вигляд має поганенький, але сама знаєш, як воно буває, коли вип’єш чарку горілки.
– Та то ж була не горілка, синку!
Наступила вечеря. Першою прийшла до тітки Секлети Галя. Вона принесла куті, пиріжків з маком. Обличчя молодиці сяяло від задоволення.
– Куштуйте, смакуйте, тітко Секлето. Можливо, вам, яка допомога по господарству потрібна, можете розраховувати на мене.
– Спасибі, Галю, нічого не потрібно. Ти краще скажи, як там Омелько?
– Не знаю з чого і почати.
У Секлети похололо в грудях і захопило дихання.
– Кажи вже, як є.
– Я така вам вдячна, така вдячна! Омелько вже цілий тиждень не п’є.
Знайомі до нас навідалися зі своєю пляшкою, так велів не ставити на стіл.
Потім розмова Галини перейшла у шепіт.
–Мені Омелько признався, що випив ваші ліки. Скажіть, будь ласка, тітко Секлето, як вони називаються?
Секлета отетеріла.
– Не знаю, Галю, я не підписую їх.
– То вони не аптечні? – розчарувалася молодиця.
– Ні. Власного виготовлення. А лікарські трави на території Вишнівки ростуть. Ціле літо я їх збирала, заготовляла, а потім настоювала на самогоні.
– А яку траву клали? – допитувалася Галя.
– Не пам’ятаю, доню, – чесно призналася Секлета.
Минуло півроку. Тепер до Секлети завітав сам Омелько.
– Замучила мене дружина, – став скаржитися Секлеті. – Говорить, сходи та й сходи, можливо, вона згадала назву тієї трави, що відвернула тебе від горілки.
– Що ти, Омелечку, не пам’ятаю
– Дуже шкода, тітонько. Наступного разу, як будете виготовляти ліки власного виробництва, то ставте надпис на пляшечці, щоб знати у майбутньому, яка це трава.
– Добре, синку, –  погодилася з ним тітка Секлета.
Минули роки. Померла тітка Секлета. Жили в мирі і злагоді Омелько з Галею, няньчили онуків і весь час згадували чудодійні ліки тітки Секлети. 
З бабусиної скриньки.
Валентина Іванівна – середнього зросту жінка, з ледь помітною сивиною на скронях, синіми ясними очима, що випромінювали тепло, пухкими губами, бантиком і охайно пофарбовані рожевою помадою, червоними щоками, які намалював на вулиці Морозенко.
Щороку 20 грудня Валентину Іванівну запрошували в районний відділ внутрішніх справ  як вдову офіцера, що загинув при виконанні службових обов’язків.
Полковник Зорін, високий чоловік з чорними вусами, тепло, по – дружньому потис жінці руку і запросив до зали. Святкова частина, по – домашньому гостинно накритий стіл, і теплі, щирі слова в адресу її та чоловіка.
У таких випадках жінка трималася мужньо. „Ніяких сліз”, – говорила вона собі, – „Андрійкові б це не сподобалося”.
Додому в цей день приносила букет живих квітів і невеликий подаруночок.
Зима вже починала лютувати. Під ногами рипів  і яскраво блищав сніг, переливаючись сотнями різних відтінків. Бабуся поспішала до онуки. Її син Антон, татко Лесі, був послідовником батькової справи і працював дільничим. Сьогодні з Оксаною вони ішли на святковий вечір з нагоди дня міліції.
Валентина Іванівна пішла швидше, але заважав вітер, який зненацька налетів і обсипав жінку снігом з голови до ніг. Ноги самі уповільнили ходу, але жінка на зло бешкетникові, котрий завівав з усіх сторін, намагаючись її зупинити, ішла далі, ховаючи обличчя за великим букетом червоних троянд. Раптом зимовий розбійник помітив гурт молодих людей і перекочував до них, люто завиваючи і пронизуючи аж до самих кісток.
– Швидше біжімо, а то спізнимося, – жваво мовила котрась із дівчат.
Чувся завзятий сміх молоді. Бабуся посміхнулася і собі. Вона вже підходила до великого багатоповерхового будинку і піднімалася східцями на другий поверх.
Двері відчинив син, поцілував маму і допоміг зняти пальто.
– Квіти у воду, – мовила Оксана.
Антон слухняно підкорився. І червоні троянди вже стояли в залі в кришталевій вазі. Молодий чоловік провів маму до їдальні, складової частини трикімнатної квартири, яка мала прямокутну форму, стіни викладені кахлем, на стелі висіла дерев’яна люстра, на вікні були ситцеві фіранки, вибиті у стилі рішельє, кухонний гарнітур, холодильник. На прямокутному столі пихтів гарячий тульський самовар, а на ньому тихенько сопів рожевий заварний китайський чайничок.
Антон вимкнув самовар.
–Їжа в холодильнику, чай на столі, Леся дописує уроки, а ми з Оксаною на вечірку, – і зник за дверима.
Бабуся обережно, щоб не потурбувати онуку, відчинила двері дитячої кімнати і побачила розумне обличчя дівчинки, яке схилилося над підручником. Нарешті справу зроблено, книгу закрито й покладено до портфеля. Чорнява дівчинка з двома товстими косами, що спадали на плечі, повернула своє обличчя й зустрілася з лагідним поглядом Валентини Іванівни.
– Ой, бабуся прийшла, –  зраділа онука.
– Ходімо, Лесю, повечеряємо, – запропонувала бабуся, а потім я розповім тобі чудову зимову казку.
Леся любила слухати повчальні історії і казки бабусі, яка працювала вчителькою початкових класів. Саме бабуся Валентина розповіла онучці, що слово календар в перекладі з латинської „календаріум” означає боргова книга. У стародавньому Римі в цю книгу заносилися боржники, які  розплачувалися в перші дні місяця, тобто в календи.
У староруській літературі праобразом сучасних календарів спочатку служили рукописні, а потім друковані духовні книги, у яких описувалося життя святих, молитви і повчання на кожен день. Перший друкований календар на Русі був виданий у вигляді листа в 1581 році у місті Острозі першим друкарем Іваном Федоровим.
Валентина Іванівна вкладала онуку спати. Леся слухняно виконала бабусине розпорядження, і разом з коричневим плюшевим ведмедиком Топтижкою приготувалася слухати казку...
У великому розкішному кришталевому замку, оздобленому золотом і сріблом, який возвеличувався на високій крижаній скелі, жила вродлива тендітна молодиця з білявим волоссям на ім’я Зима разом зі своїми синами: Груднем, Січнем та Лютим.
Хлопчики росли слухняними і допитливими, любили працювати.
Одного разу Зима повернулася до кришталевого замку з прогулянки і помітила, що загубила діамантовий перстень – еліксир вічної молодості. І в одну мить вона перетворилася на стару, згорблену бабусю зі зморшками на обличчі.
Розлютилася, розгнівалася Зима і наказала синам знайти дорогоцінний перстень, який мав зробити її знову молодою і вродливою.
Грудень цілий місяць намітав кучугури снігу, вкриваючи землю пухким, білосніжним килимом, захищаючи озимину від морозу. Дітлахи отримували довгоочікувані миколайчики на свято Святого Миколая. На зміну братові приходив Січень і сік усе довкола. Та хлопчики і дівчатка не боялися його морозів, бо незабаром почнуть колядувати і щедрувати. А найменший – Лютий дуже лютує взимку, захищає звірів від хижаків, замітаючи їхні сліди.
Так за своєю повсякденною роботою сини і не знайшли загублений перстень.
Настала Весна. Розтанув сніг. Діамантовий перстень перетворився на прозору крапельку води, яка розчинилася в землі і на тому місці виросло молоденьке деревце, яке кожного року радувало людей та лісових мешканців своїми великими, соковитими плодами.
Бабуся закінчила свою розповідь. Леся міцно спала, стуливши дитячі повіки. Валентина Іванівна вкрила онуку ковдрою і вимкнула світло. Темрява окутала кімнату.
А на вулиці Грудень намітав високі снігові намети. Бабуся читала книгу. В ресторані грала музика. У довгому вечірньому платті Оксана кружляла з Антоном у веселому танці.
Спіть і ви спокійно, любі хлопчики і дівчатка. І нехай вам сняться дивовижні чудові сни, бо ваш спокій надійно охороняють вартові правопорядку.
                     Улянчина пісня.
На вулиці свистів пронизливий, колючий вітер. У шибки стукав холодний дощ із снігом. А у сільському клубі було тепло і затишно.
Сьогодні тут зібрався гурт шестикласників, щоб провести генеральну репетицію святкового концерту. Незабаром буде день народження Великого Кобзаря, і шестикласники разом зі своєю вчителькою української мови та літератури Людмилою Іванівною готували святковий концерт.
Місцевий художник Вова Івашов намалював портрет Шевченка. Юнак завжди був радий допомогти своїм односельчанам.
Оленка Куліш принесла рушник, який вишила бабуся Галя. Ним прикрасили портрет Великого Кобзаря.
– Ех! Якби на наш святковий концерт бандуриста запросити, –висловив свою думку Олесь. Шевченко любив співати пісні.
– Звідки ти знаєш? – запитала Соня Петрова. – Він же поет, а не співак.
– А чи мало його віршів покладено на пісні. – Стояв на своєму Олесь. – Раз він поет, то і пісні співав.
– Годі вам сперечатися, діти, – втрутилася в розмову Людмила Іванівна,– Шевченко був поетом, художником і ,звичайно, умів співати пісні. Та ви не хвилюйтеся. У нас буде хороший концерт. Драмгуртківці поставлять п’єсу „Катерина”. Будуть читати вірші, які написав Шевченко. Розкажуть його біографію. Програма буде дуже насиченою.
– Все рівно, Людмило Іванівно, без пісні – це не концерт, – сумно мовив Олесь. – І запросити нікого, щоб нам заспівали. Я люблю слухати українські пісні, а от самому ведмідь на вухо наступив.
У клубі голосно засміялися діти.
Раптом відчинилися двері й на порозі з’явилася могутня постать Олексія Петровича – директора школи.
– Бачу справи у вас ідуть добре, коли чути завзятий сміх. А ти чому ніс повісив? – звернувся чоловік до сумного Олеся.
Хлопчик поправив свого русявого чубчика і сумно сказав:
– Який же концерт без пісні? – і розумними синіми очима подивився на директора.
Олексій Петрович лагідно посміхнувся.
–Правду говориш, хлопче. Який же концерт без пісні? Не запрошувати ж нам діда Грицька з гармошкою. Тут потрібна така пісня, щоб за душу брала.
Раптом директор вдихнув на повні груди повітря і оксамитовим басом затягнув:
Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю
Чому я не сокіл? Чому не літаю?
 Всі заворожено слухали його спів. Закінчивши пісню, чоловік сказав:
– З Олексою згоден. Але я не співак, а для вашого концерту пісня потрібна.  Обіцяю це питання вирішити.
Олесеві очі потепліли, і він поглянув на Соню Петрову, подумки говорячи їй: „Хто переміг? Даремно зі мною сперечалася.”
Школярка, прочитавши його думки, ображено надула свої пухкі червоні губки бантиком і відвернулася,  приховуючи свою поразку.
Олексій Петрович ласкаво попрощався зі школярами і пішов додому. Смачно повечерявши, знайшов потрібний номер у записній книжці і подзвонив. Трубки довго не брали, і директор ледь помітно почав нервувати.  Нарешті гудки припинилися, і приємний жіночий голос поцікавився хто телефонує.
– Мені потрібен Аркадій Альбертович. Я маю до нього розмову.
– Шкода, що нічим не зможу вам допомогти. Аркаша щойно поїхав на гастролі. Хто його запитував?
– Шкільний товариш, –  вибачте за неспокій.
Обличчя директора огорнув сум. На шкірі виразно виступали глибокі зморшки. Пригладив рукою неслухняне курчаче пасмо на голові, яке почало вже срібнути і замислився.
Думки порушив стук у двері.
– Заходьте, – запросив пізніх відвідувачів. Ними виявилися дід Степан зі своєю онукою. Старий обережно допоміг дівчинці сісти і звернувся до директора.
– Вибачте нас, Олексію Петровичу, за цей пізній візит, але ми до вас у справі.
–Уважно слухаю, діду, розповідайте.
– Прочитав об’яву, що в клубі відбудеться святковий концерт присвячений дню народження Великого Кобзаря. Чи не змогла б моя онука взяти в ньому участь?
– А що вона вміє?
– Добре співає і грає на бандурі.
Директор аж підскочив з радості від сказаних дідом слів. Підійшов до дівчинки і почав її цілувати.
– Щастя ти моє маленьке. Ти справді співаєш?
– Так, – тихенько відказало дівчатко.
– Заспівай, Улянко, – попросив дідусь.
І дівчинка заспівала...
– Вона сама слова і музику пише, – розкрив онуччину таємницю дід. – Тільки, Петровичу, – і дід щось зашепотів директорові на вухо.
Олексій Петрович з журбою подивився на Улянку.
– Гадаю, все буде добре.
– От і добре, – сказав дід Степан. – От і домовилися. А потім звернувся до онуки. – А ти мені не вірила, Улянко. Я ж тобі говорив, що у нас живуть хороші люди. Незабаром твоя мрія здійсниться. Ти співатимеш на сцені. Моя дочка мріяла дати музичну освіту Улянці, а після тієї автокатастрофи з нею трапилася ця біда. Батьків втратила, сама довго лежала в лікарні. А коли одужала, забрав до себе.
– Якщо щось потрібно, звертайтеся, допоможемо.
Дід Степан виглядав добре на свої шістдесят років, наче бравий солдат Швейк.
– Мені б Улянці допомогти. Хочу, щоб здійснилася її мрія.
– Добре, що звернулися до мене. Допоможемо здійснитися Улянчиній мрії. Виступатимеш на справжній сцені. Ти задоволена?
– Так, – тихо відповіла дівчинка і її бліде обличчя покрилося рожевим рум’янцем
– На добраніч, діду, щастя тобі, доню!
– Спасибі, вам, – почув директор у відповідь.
Настало 9 Березня. Сільський клуб був заповнений людьми. За кулісами метушилися схвильовані артисти – школярі, а Людмила Іванівна тепло по-материнськи заспокоювала своїх вихованців.
Олекса обережно ніс глиняний горщик і несподівано наштовхнувся на перешкоду. Глечик вислизнув з рук, упав на підлогу і розбився на черепки.
– Ти що сліпа? Не бачиш куди ідеш? Через тебе я розбив глечик. Принеси, будь ласка, віник і совок, я зберу черепки докупи.
Незнайомка стояла в тій самій позі: мовчазна і спокійна. Ззаду підійшов директор, обняв Улянку за плечі і підвів до гурту школярів.
– Знайомтеся, мої любі друзі, – це Улянка. Вона вміє співати і грати на бандурі.
Шестикласники уважно розглядали невідому співачку, яка була одягнена у вишиту українську сорочку, а за плечима лежала важка чорна коса.
– Цю пісню Улянка написала сама і присвятила улюбленому поетові. Я чув її спів. Вважаю, що ця пісня має бути заключною на святковому концерті.
Директор допоміг Улянці сісти. У залі оголосили про початок концерту. Одні артисти змінювали інших. Їм голосно аплодували глядачі.
Настала Улянчина черга. Олекса допоміг вийти дівчинці на сцену. Тонкі дівочі пальці вміло заграли на інструменті, і в залі пролунала приємна музика. І в такт мелодії, наче кришталевий гірський струмочок, задзюрчав чистий дівочий голосок. Пісня піднялася у повітря і полетіла по залу.
 Улянка співала про любов до рідної України, про широкі лани, що колосяться стиглою пшеницею, про пташиний спів у гаях, про щасливе дитинство, про могутній Дніпро, про шану Великого Кобзаря.
Закінчилася пісня. Настала повна тиша в залі. І раптом шалений сплеск гучних аплодисментів порушив її. Люди піднялися і гучно аплодували Улянці, а дід Степан витирав  сльози радості на очах.
Про це розповів дівчинці Олекса вже після закінчення концерту і попросив вибачення за свою грубість. Дівчинка щиро вибачила хлопчика.
– Давай товаришувати, – запропонував Олекса.
– Давай, погодилася Улянка.
–Коли я виросту великий, то зароблю багато грошей, знайду найкращих лікарів і вони повернуть тобі зір. Ти віриш мені?
– Так, – тихенько відповіла школярка.
Швидко пролетіли роки. Помер дід Степан. Улянка жила в родині Олекси. Дівчинка приймала участь у багатьох конкурсах і щоразу отримувала нагороди. Вона звикла до свого стану. Поруч неї був хороший і вірний товариш, на якого вона завжди могла покластися.
Дитинство закінчилося. На зміну прийшла юність – пора любові. Олекса виконав свою обіцянку. Улянку оглянули лікарі і зробили операцію. Дівчина стала бачити.
Юнак повіз її на Чернечу гору до Тараса. Молоді люди стояли поруч, міцно тримаючись за руки. Внизу спокійно лежав могутній Дніпро.
– Добрий день, Тарасе! – привіталася Улянка. – Ти вчив нас любити свою неньку – Україну, свого навчатися і чужого не цуратися. Ми виконаємо твій заповіт. Сьогодні я прийшла до тебе, щоб повідомити тобі радісну новину. Завтра я захищатиму честь своєї держави на пісенному фестивалі. Я присвятила тобі не одну пісню і хочу щоб ти знав, що моя Україна розквітатиме і надалі. Я щиро рада, що народилася і виросла саме в ній.
Спокійний Дніпро сплеснув хвилями і погнав їх до піщаного берега. Вдалині виднів пароплав. Сонячні промені торкалися прозорої блакитної води і розсипалися по ній золотим дощем. Тарас бачив і чув усе. Він радів за своїх нащадків і спокійно спочивав на горі, яку насипали люди, виконуючи останню волю Великого Кобзаря. 
Кожна хата своїм горем напхата.
Коли Олександр одружився з Лідією, то попросив народити йому двох синів.
–Я дуже любитиму їх і передам своє ремесло, виховаю порядними і чесними людьми.
І Лідія народила. Спочатку Руслана, а потім Аркадія. Олександр любив своїх синів і перед людьми не вихвалявся хлопцями. Траплялося так, що і нагримає на них за якусь провину, а іноді і похвалить за гарний вчинок.
Вчилися хлопці на відмінно. Руслан закінчив інститут з червоним дипломом. Батьки раділи за сина. Несподівано юнак помер. Лідія з горя посивіла. Дорогу втрату переживали з чоловіком мовчки.
Олександр працював на заводі, а Лідія мусила звільнитися з роботи, бо тяжко захворів Аркадій. Через деякий час його паралізувало. Від адміністрації міста отримали інвалідну коляску для сина.
Мати возила його на прогулянку, читала книжки, як у дитинстві, бо юнак став погано бачити.
Олександр приносив зароблені гроші, які виплачували із затримками і купляв на них ліки. Ночами сон кудись втікав від нього і він бачив, як у сусідній кімнаті навколішках стояла Лідія перед іконою і молила Господа Бога, щоб він не забирав у неї життя, а дозволив померти їй на п’ять хвилин пізніше від Аркадія.
Про діда та бабу.
Жили собі дід та баба і мали вони сина. Виріс хлопець, оженився і поїхав жити до міста. А батьки залишилися вдома.
От проходить деякий час і приїздить син на „Мерседесі” провідати батьків. Погостював трохи вдома і став звати жити їх до міста.
– У мене двоповерховий будинок, у дворі басейн, прислугу наймаю, –вихваляється, –  вам нічого не доведеться робити, будете купатися, як вареники в сметані.
Почула баба про таке диво, та й стала насідати на діда.
– Поїхали Гордію жити до міста.
Дід уперся, і як Мотря до нього не лащилася, як на нього не гримала, а нічого не може вдіяти.
Розізлилася баба і випалила.
– Ну що ж , не хочеш їхати зі мною, будемо ділити хату.
Почухав Гордій потилицю, посмалив тютюну, а потім і говорить.
– Знаєш, Мотре, бери із собою все,що хочеш, а хати ділити не будемо.
І повезла Мотря до міста: корову, свиней, качок, курей, щоб продати на базарі. А Гордій залишився в селі.
Проходить деякий час. Рубає дід у дворі дрова і складає їх до купи. Коли це відчиняється хвірточка і на подвір’я заходить баба з порожніми руками, з опущеними плечима. Побачив Гордій дружину, загнав сокиру в колоду і підійшов до Мотрі. А вона стоїть мовчки й очі боїться підвести, бо соромно дуже.
– Ну що, нажилася в місті? – питає Гордій.
– А ти мене приймеш назад? – несміливо запитала дружина.
– Та куди ж я дінуся, – почула у відповідь.
Із шкільного життя.
У рідну школу прийшли на зустріч випускники минулих років. Учні десятого класу ведуть реєстрацію присутніх.
Високий брюнет з вусиками підійшов до столу і зареєструвався. Людей у залі було багато. Молодик походив по школі, а колишніх однокласників зустріти не може. Підходить до столу реєстрації і запитує у школярів:
– Випускники 1986 року більше не приходили?
– Хвилиночку зачекайте, – люб’язно мовила учениця, –зараз подивлюся.
Вона старанно переглянула аркуші паперу, з обох сторін списані каліграфічним дитячим почерком, і радісно вигукнула:
– Є ваш однокласник! – і простягнула чоловікові аркуш.
Високий брюнет уважно переглянув прізвище і прочитав вголос:
–Виноградов Антон Михайлович, рік закінчення школи 1986. Так це ж я дівчатка! – розгублено мовив він.
* * *
На вечір зустрічі з випускниками прийшло багато людей. По коридору іде солідний дядечка у шкіряному плащі. Чергові зупинили його і поцікавилися:
– Ви куди ідете?
– Я колишній випускник цієї школи, люб’язно пояснив школярам.
– Як ваше прізвище? – командним голосом запитав учень в окулярах.
– Іванов Степан Васильович, – відрекомендувався чоловік.
– Щось не дуже він схожий на випускника, – засумнівалася білява десятикласниця. – Можливо його прізвище серед запрошених на вечір? – висловила свою здогадку Аліна.
– Школярі уважно переглянули папери і розвели руками.
– Вибачте, вашого прізвища серед запрошених на вечір теж немає.
Чоловік не розгубився і наполягав на тому, щоб його пропустили в актовий зал.
– Мене обов’язково впізнають вчителі, – радісно пояснив він школярам.
Та молоді викладачі мовчки знизували плечима.
– Моє прізвище на дошці пошани було викарбуване, – пояснював дядечко вчителям. – Я школу закінчив з золотою медаллю.
– Як бачите, дошка пошани знаходиться в шкільному музеї, а сьогодні від нього зник ключ, і новий замок не встигли поставити. Так, що, вибачте, правдивість ваших слів ми перевірити не зможемо, – пояснила вчителька англійської мови.
– Треба викликати міліцію, він надто викликає підозру, – вставила своє  слово німкеня.
– Минулого місяця у сусідній школі вечір зірвали, бо подзвонили в міліцію, що в актовому залі вибухівка лежить. Нічого не вийде у вас шановний добродію, рішуче випалила піонервожата чоловікові у шкірянці. – Ми дуже довго і ретельно готувалися до цієї зустрічі.
Вихід із скрутного становища знайшов молодий директор школи, колишній її випускник.
– Запросіть до нас, будь ласка, вчителя військової справи.
До актового залу поважно зайшов старенький, сухорлявий чоловічок у військовій формі.
– Іване Несторовичу, ви знаєте цю людину? – звернувся директор до вчителя - пенсіонера.
Дідусь одягнув окуляри і пронизуючим поглядом подивився на „крутого”, а потім сказав:
– Звичайно, впізнаю Це Стьопа Іванов – ворошиловський стрілок на республіканських змаганнях. – Він потер пальцями скроні, намагаючись пригадати ще щось і раптом добавив – випуск 1962 року.
Стьопа Іванов роздягнувся, і всі ахнути від захоплення. На військовому мундирі сяяли ордени і медалі. Чергові учні вибачилися перед військовим.
Солідний дядечко тільки посміхнувся у відповідь.
– Нічого, трапляється, – заспокоїв він школярів.
– Щоб надалі не траплялося такого непорозуміння, наступного разу реєструвати і пропускати гостей буде Іван Несторович, –  задоволено пояснив директор школи.
Заграла музика, і після святкової частини прикордонник Стьопа закружляв у вальсі з пильною піонервожатою.
* * *
На уроці математики вчителька викликає до дошки учня розв’язати приклад на ділення. Учень виконав завдання. Потім вчителька просить назвати його компоненти дії ділення.
– Ділене, дільник і ... – став довго думати, навіть подивився на стелю, ніби вона змогла дати відповідь на поставлене питання, а у відповідь повнісінька тиша. Нарешті почухав потилицю і голосно сказав: „Часник!”
Супер - масажист Вася.
Василь Маркович   старанно налягав на мітлу, збираючи до купи сміття. І так щодня. Люди насмічують, а він прибирає, отримуючи за свою роботу мізерну платню. Нарешті територія прибрана. Тепер можна і відпочити.
Двірник сів на лавку і затягнув цигарку. Невеселі думки лізли в голову. Василь Маркович прекрасно розумів, що у теперішньому світі, ой, як важко жити. Людина сама мусить подбати про себе, але як? Виживає той, хто сильніший.
Раптом на очі йому потрапила газета, очевидно її хтось забув. Двірник  став уважно читати. І його увагу привернуло невеличке оголошення, розміщене на останній сторінці про курси масажистів.
– А чому б і не спробувати? – вирішив Василь Маркович.
Наступного дня, одягнувши чистий одяг, він рушив за вказаною адресою. Погода стояла прекрасна, і це придало йому ще більшої впевненості у правильності вибору.
 У  кімнаті сидів величезний здоровань.
–На курси? – запитав, не піднімаючи голови.
– Так, не сміливо відповів двірник Вася.
– Не бійся. Ми тут кваліфіковану допомогу надаємо. Отримаєш свідоцтво через три місяці і можеш відкривати власну справу.
Час сплинув непомітно. Не зчувся, коли пролетіли три місяці. У святковій обстановці Васі вручили рожеве свідоцтво, і кремезний дядько побажав йому успіхів на трудовому фронті.
Сонячні зайчики плигали по кімнаті. У відчинену кватирку проникав п’янкий аромат бузку. Марфа Якимівна лежала розпростерта на ліжку і голосно стогнала. По кімнаті ходив чоловік з перев’язаною рушником головою і жалісно благав
– Давай відвезу тебе у лікарню.
– Ой – ой – ой! – голосно закричала дружина.
Саме в цю хвилину нагодилася сусідка Анфіса. Побачивши свою найкращу подругу у такому стані, вона одразу ж накинулася на Гаврила.
– Як ти міг дружину до такого стану довести? Хіба люблячі чоловіки так чинять?
– Я пропонував Марфі їхати до лікарні, – виправдовувався чоловік.
–Ти зовсім з глузду з’їхав: у наш час до лікарів звертатися. Вони на сотні гривнів ліки випишуть, а користі ніякої від тієї хімії. Що у тебе болить? – звернулася вона до подруги.
– Спина, ледве чутно відповіла жінка. І знову по хаті почулися її стогони.
– Так тобі, Гавриле, треба гарного масажиста шукати. Він і грошей бере небагато. У неї ж хребет болить. Заводь машину. У мене є такий знайомий, я покажу дорогу.
Усю дорогу Марфа стогнала і чоловік щоразу набавляв швидкості. Гаврилу було дуже шкода дружини, а ще більше він втомився від її стогонів і тому дуже хотів зарадити її болю.
Коли машина зупинилася біля добротного будинку з різьбленим парканом, чоловік побачив у дворі гурт людей, які чекали своєї черги.
– Не хвилюйся, любий, – заспокоїла його Анфіса. – Я все владнаю, можеш покластися на мене, –  упевнено завірила вона і швиденько зникла за дверима.
Через п’ять хвилин два бритоголових кремезних чоловіки понесли Марфу на ношах до супер - масажиста Васі.
Невисокий приземкуватий чоловік наказав покласти Марфу Якимівну на підлогу і звільнити приміщення. Бритоголові чоловіки слухняно виконали наказ.
При вигляді такого широкоплечого і дужого чоловіка Марфа миттєво перестала стогнати. Від страху вона оніміла. Їй одразу ж закортіло піднятися і піти геть. Але сильний біль у хребті нагадав про себе знову.
Масажист Вася почав м’яти Марфину спину, як у прадавні часи Кирило Кожум’яка м’яв шкіри. Біль, здавалося, затихла. Потім супер - масажист почав ніжно гладити Марфі спину, і вона задрімала. Раптом нетривалий сон кудись блискавично утік, і Марфа відчула на собі такий дужий удар палицею по хребту, що з очей посипалися іскри.
Монотонний голос супер - масажиста Васі заспокоїв на смерть перелякану жінку.
– Лежіть п’ять хвилин не рухаючись, а потім нехай вас забирають. Наступний масаж завтра. Нічого важкого не піднімати, не напружуватися, – давав поради Марфі масажист Вася.
Чоловік включив магнітофон. Заграла меланхолійна мелодія, яка ще дужче пригнічувала і без того налякану Марфу Якимівну. Два бритоголових чолов’яги обережно винесли жінку на ношах. Марфа не стогнала. І Гаврилі від радощів навіть не було шкода зелененьких папірців, які заплатив супер - масажисту за роботу.
А вночі від Марфиного крику довелося і вуха затуляти ватою. Вранці „швидка” відвозила її до лікарні. Лікар уважно оглянув хвору і виписав ліки.
Коли Анфіса прийшла провідати свою подругу, Марфа їй поскаржилася, що масажист не допоміг, бажаного покращання не було, і Гаврило мусив відвезти її до лікарні.
– І мені після першого масажу було боляче, а тепер уже ні, – заспокоювала сусідка. – Треба ж було потерпіти.
– Е ні, – закивала злякано руками Марфа. – Я уже п’ятий день лежу в лікарні і самостійно рухаюся, а після твого масажу цілу ніч кості нили.
Через місяць Марфа остаточно вилікувалася і дала собі чесне слово більше ніколи не звертатися за допомогою до супер - масажистів.
                      Спаси і сохрани.
Ханс Мюллер пильно розглядав молодого хлопця в старенькій сорочці і поношеному піджаку. Юнак відвів очі, соромлячись свого вбрання. Та ось на обличчі німця з’явилася добродушна посмішка і він упевненими кроками підійшов до парубка.
– Ханс Мюллер! – представився чоловік і щиро потис юнакові руку, –головний інженер заводу.
У цьому дружному потиску відчувалася його неабияка сила, сиве пасмо охайно зачесане, а глибокі зморшки нагадували про вік.
– Віктор, – не дуже голосно відповів юнак і посміхнувся у відповідь.
– От ми і познайомилися. А тепер поїдемо до Кетрін, і вона нас нагодує смачним обідом. Поживеш у мене, –  продовжив  німець і пішов разом з Віктором до машини.
Його дружина Кетрін виявилася доброю домогосподаркою. Смачно пообідавши, Ханс запропонував юнакові відпочити.
– Ти втомився в дорозі. На завод підемо завтра вранці, –заспокоїв він Віктора. – У тебе ще попереду цілий тиждень.
Увечері Ханс показував Віктору сімейний альбом і розповідав про свою родину.
– А у тебе ким працюють батьки? – поцікавився німець.
Віктор мовчав, роздумуючи, говорити правду цьому малознайомому чоловікові, чи ні. І він розповів...
– Мати покинула батька через пияцтво і мене залишила з ним, а сама поїхала з Оленкою до себе на батьківщину в Забайкалля.
І раптом очі у хлопця спалахнули злим вогником, обличчя перекосилося від гніву і він продовжував.
– Я ненавиджу цю жінку всією душею, бо вона кинула мене напризволяще з п’яницею. Тоді я був ще малим ї туманно пам’ятаю її обличчя. Але я ніколи не забуду тих днів проведених на самоті в порожній хаті, де сидів голодний і холодний, чекаючи повернення батька із відрядження. Він полюбляв випити і це для мене було великим горем. Не дивлячись на це, я закінчив школу, інститут і отримав перше відрядження за кордон. А її ненавиджу всім серцем, всією душею і не пробачу цієї зради.
Ханс довго мовчав. Його лоб був покритий густими зморшками. Він роздумував.
– Ти не правий, Вікторе, – нарешті сказав він. – Та жінка твоя мама, і ти не маєш права її засуджувати. Ти повинен її пробачити і зустрітися з нею.
Від щойно почутого  Віктор здивовано підвів очі.
– Так, так, синку, – не дивуйся, – тепло, по – батьківськи мовив Ханс і дружно поплескав його по плечу. – Я теж батько і маю синів. У житті трапляється всяке. І люди повинні бути милосердними, любити ближнього, вміти пробачати образи, допомагати немічному. Завтра ми підемо з тобою у церкву, і ти звернешся до Бога, поставиш свічку. От побачиш, синку, коли ти покаейшся, тобі стане набагато легше.
Наступного дня їм не довелося піти разом. Ханса викликали у справах, і Віктор пішов до церкви сам. За своє життя він ні разу не відвідував священних місць, не носив хрестик, не вірив у Бога. А коли вперше переступив поріг церкви, то у душі наче щось перевернулося. Віктор уважно роздивлявся ікони, запалив і поставив свічку. На душі стало спокійніше і легше.
Повернувшись в Україну, він знову бачив пухле батькове обличчя, і йому ставало шкода його. Віктор розповідав батькові про отримані враження від поїздки, про Ханса. Та батькові очі були щільно закриті, він лежав у ліжку і голосно сопів.
Отримавши чергову відпустку на заводі, Віктор вирушив у далеке Забайкалля. Де жила мати з Оленкою ,знав, і телеграми давати не став.
А мати, побачивши високого, статного чоловіка, тільки сплеснула руками і відразу ж кинулася йому в обійми.
– Синку, любий, – тільки і спромоглася сказати, а з очей побігли сльози.
Віктор і сам нечувано зрадів цій зустрічі. А тут і Оленка нагодилася. Познайомився з родиною сестри, племінниками.
– А ти все в холостяках ходиш? – допитувалася сестра. – Не сумуй. У нас дівчата вродливі і домогосподарки хороші. Знайдемо тобі гарну дружину.
Віктор знітився. Зайшов до хати і зачудовано роздивлявся довкола. У хаті все сяяло і блищало: нові меблі, закордонний тюль, кольоровий телевізор, відеомагнітофон.
– А ви непогано живете, –нарешті мовив.
– Залишайся з нами і ти так житимеш, – запропонувала мати. – Чи ти тільки у гості?
– Хотів у гості, а коли помер батько, залишуся з вами.
Олена голосно засміялася і повисла у брата на шиї. Згодом Віктор одружився, став батьком, зробив блискучу кар’єру. Він ніколи не забував рідної домівки, міста в якому народився. Щороку їздив у невеличке українське містечко на батькову могилу, ходив з родиною у церкву, а частину зароблених чесною працею грошей жертвував церкві і немічним.
Вже давно померла мати, виросли і розлетілися діти, підростали онуки. Віктор часто згадував Ханса і його добродушне обличчя, німецьку церкву, у якій вперше вимовив слова: „Спаси і сохрани”.
І він,дійсно, його врятував і зберіг.
А коли вщент згоріла сусідська хата і хлопчина залишився сиротою, Віктор, не роздумуючи, забрав хлоп’я в свою сім’ю.
Змінилося життя, змінилися і люди. Та переважна більшість так і залишилася духовно багатими душею і щирим серцем.
І Він дивився з неба на нього, на добрі справи його і чув лише одні єдині слова: „Спаси і сохрани”.
Капкан.
У невеликому українському селищі, яке навесні потопало у вишневому та яблуневому цвіту, влітку багатіло від рибної ловлі, а восени від продажу овочів та меду, жило декілька сотень мешканців.
За правопорядком у селищі слідкував місцевий дільничий старший лейтенант Комаров. Він був досить чесною і порядною людиною і завжди стояв на варті закону.
Влітку, коли односельчани почали збирати перший врожай картоплі, до дільничого у відділення почали надходити скарги, що з’явився злодій, який промишляє на людських городах. Декілька разів його заставали на місці злочину, коли він крав картоплю, і добре молотили тим, що потраплялося під руку.
Злодієм виявився ніде не працюючий тутешній житель, любитель цигарок і горілки, Остап Корнійович Черв’ячок.
Саме того дня Черв’ячка і спіймала на своєму городі баба Палажка. Від люті очі у неї позеленіли, обличчя вкрилося червоними плямами, вона вхопила лопату і хотіла з усієї сили огріти нею ненависного їй Остапа Черв’ячка, як саме у цю хвилину нагодився дільничий Комаров.
– Припинити це неподобство, Пелагеє Свиридівно, за  нанесення людині тілесних пошкоджень є відповідна стаття у законодавстві. Спочатку штраф заплатите, а потім і на п’ятнадцять діб під арешт сядете.
– Який штраф, які п’ятнадцять діб? – почала несамовито кричати баба Палажка. – Він у мене картоплю на городі краде, а я за нього штраф платити буду?
– Ніхто з вас штрафу не бере, я тільки попередив про можливі наслідки. Ми цей конфлікт можемо вирішити мирним шляхом.
– Який іще мирний шлях? – не заспокоювалася баба Палажка. – Він є і буде до самої смерті Черв’яком.
– Папрашу не аскорблять, – виступив на захист своєї особи Остап Корнійович.
– А ти мовчи, тебе ніхто не питає, – сердито відрубав старший лейтенант Комаров.
Навколо почали збиратися зіваки.
– Попрошу вас, Пелагеє Свиридівно, і вас, Остапе Корнієвичу, пройти зі мною у відділення міліції для складання протоколу.
– Який він Остап Корнійович, – почулося у натовпі, – мого цапа звати Остапом, баба Палажка правду сказала, що він черв’як.
– Папрашу не аскорблять, вступився за себе знову Черв’ячок.
– Свідки у цій справі є? – голосно запитав дільничий, – пройдіть з нами.
У відділенні міліції старший лейтенант Комаров склав протокол, і двоє свідків, баба Палажка і Черв’ячок  поставили свої підписи на папері.
– А що йому за це буде? – поцікавилася старенька.
– Поки що нічого. Як тільки на нього надійде третя скарга, я передам справу у суд.
– Ну, стережись, Черв’як! – розлючено мовила баба Палажка і грюкнула дверима.
– Папрашу занести в пратакол, ана мне угрожала, – звернувся до дільничого Черв’ячок.
– Іди геть звідси, поки я не затримав тебе на п’ятнадцять діб.
– Я сєйчас, – і Остап Корнійович миттю зник за дверима.
– От пройдисвіт, – сердито мовив сержант Коля, – від таких і життя немає хорошим людям.
А тим часом, баба Палажка, не гаючи даремно часу, поїхала у райцентр до мисливського магазину.
Продавець дуже уважно подивився на бабусю, бо жінки у його володіннях були рідкістю, особливо похилого віку.
– Ви щось хочете придбати? – поцікавився у старенької.
–Так любий, допоможи зробити покупку.
– А що саме вам потрібно?
– Як називається та залізяка, що її у лісі на звірів ставлять?
– Капкан, – пояснив продавець.
–Вибач, зовсім з голови вилетіло, постаріла вже, – пожалілася бабуся.
–То вам потрібен капкан? – і чоловік люб’язно поклав його на прилавок.
Бабуся уважно подивилася на нього і сказала:
– Цей не підходить, маленький дуже. Більшого немає?
– Є. На ведмедя.
– Покажіть.
Чоловік показав.
– А як ним користуватися? – поцікавилася бабця.
– Продавець розповів.
– А більше у вас немає?
Чоловік вийшов у підсобку і виніс ще три капкани. – Беру всі, синку, –рішуче випалила баба Палажка і заплатила гроші в касу. – Для цієї людини не шкода такої суми, – ледь чутно бубніла собі під носа. Поклала капкани до валізи і пішла з магазину.
Продавець і касир між собою здивовано переглянулися.
А бабуся Палажка, задоволена своєю покупкою, поспішала додому. Два капкана вона заховала на городі, що був за околицею села, а два вирішила поставити у себе вдома на городі біля хати.
– Береженого Бог береже, – міркувала бабуся.                      

... А тим часом у двоповерховому котеджі, майстерно побудованому умілими руками теслі Кузьми для благополучного проживання своєї родини, відбувалися наступні події...
– Ви така вродлива, пані Фекло, – і пан голова ніжно поцілував бухгалтерші руку. – Вам так до лиця це вбрання. Давайте вип’ємо за ваше здоров’я, – і наповнив фужери білою рідиною.
Випили і стали закусувати. Раптом у двері хтось постукав. У голови з переляку виступив піт на чолі.
– Хто це може бути? – злякано запитав у Фекли.
– Не знаю, піду подивлюся, –  розгублено відповіла бухгалтерша.
–Хто там? – ніжним голосом запитала вона.
– Це я, моя люба, твій Отелло.
– Зачекай хвилиночку, я одягнуся.
Жінка швиденько повернулася до кімнати і рішуче відчинила вікно.
– Хутчій спускайтеся, чоловік повернувся, а додому ідіть навпростець  городами, щоб ніхто не бачив.
Пан голова мерщій виплигнув із вікна на землю і розчинився у темряві.
У маленькому дерев’яному будиночку погасло світло. Чоловіча постать відчинила двері і пошепки запитала у Черв’яка.
– Ти скоро вийдеш?
– Та вже іду, – почулося у пітьмі.
– А це що у тебе?
– Мєшок і лапата.
– Навіщо вони тобі?
– Ну какой ти не сообразітєльний. Чєм ми горілку закусивать будєм?
– Чим?
– Картошкой баби Палажкі. У нєео бістро разваріваєтся.
– Тоді вирушаємо.
По дорозі купили самогону у тітки Варки і звернули на Палажчин город. Назустріч злодіям рухалась чиясь тінь.
– Дивись, Остапе , ми не самі, – розхвилювався його напарник Совка, – ще хтось іде по картоплю до баби Палажки. Очевидно у неї найкраща. Нехай невідомий іде сюди, а ми візьмемо трохи лівіше.
Раптом усі три постаті завмерли на місці і в повітрі пролунало несамовите: „А – а – а!”
У вікнах загорілося світло, загавкав пес. На ганок вискочила баба Палажка з рушницею і пролунав постріл. Крики затихли. На постріл прибіг дільничий Комаров.
– Що тут у вас відбувається, Пелагеє Свиридівно?
– Як що, злодії на городі картоплю крадуть. У пастку спіймалися.
– У яку пастку? – здивувався старший лейтенант.
– Ходімо, побачиш, – таємниче посміхнулася бабуся. Тепер тобі буде третя скарга, а ти будеш свідком. Фонарик у тебе є? – поцікавилася старенька.
– Аякже.
– Тоді вперед! Ти іди першим, а я за тобою.
Ішли туди, де чулися стогони. Підійшли ближче, дивляться, а це пан голова сидить, і нога в капкані придавлена.
– Що ви тут робите? – розгубився дільничий.
– Не бачиш хіба, якийсь дідько ведмежий капкан поставив, а я ускочив. Краще допоможи звільнитися.
– Це ваших рук справа? –суворо запитав Комаров, відвівши бабусю від голови.
– Це для злодіїв, щоб не крали на городі картоплю, а не для пана голови, –пошепки пояснювала бабця.
– Якщо ставиш капкан на звірів, нетямуща жінко, попереджувальний знак розміщуй поруч.
– Пан голова говорить правду, – погодився дільничий. – От я тепер зіставлю протокол і ви штраф заплатите, –нагримав на Пелагею Свиридівну старший лейтенант.
– А що він вночі на моєму городі робив? – насідала на чоловіків бабуся.
– Як що, – розгубився голова, – повертався додому.
  А чому, як злодій по задвірках, щоб люди не бачили? – не відставала від них бабуся.
– Та який же я злодій, як у мене руки порожні.
– А це ми ще перевіримо, – і баба Палажка рушила з ліхтариком по городу. – Знайшла, знайшла! – голосно гукала вона. – Ідіть мерщій сюди. Ось мішок, ось лопата, які ще докази потрібні? І який ви тільки приклад подаєте людям?
– Це не моє, – рішуче відмовлявся голова.
Баба Палажка відступила назад і над городом пронеслося її голосне: „ А –а –
а! Рятуйте, люди добрі!” – стала вона благати чоловіків.
– Не рий другому яму сам у неї потрапиш. Отак і тобі, – сказав голова.
– Та допоможіть же мені.
–А ви мовчатимете про пана голову?
– А ти не оштрафуєш? Бо я усі свої заощадження на капкани витратила.
– Не оштрафую, –запевнив дільничий.
– Тоді нікому не розкажу, – пообіцяла старенька.
– Це всі, чи ще десь поставили? – допитувався Комаров.
–На другому городі ще два таких стоїть. Це я для Черв’яка ставила.
– А самі потрапили, ще й панові голові тілесні ушкодження нанесли.
– Треба ж якусь боротьбу з Черв’яком вести.
– Я ж вам пояснив, що надійде третя скарга і я передам справу до суду.
– Так я і хотіла тобі третю скаргу написати, щоб ти скоріше справу закрив.
– Дві скарги від однієї людини не можна, треба від різних.
– Я ж не знала, я ж хотіла, як краще, – вибачалася бабуся.
– Тепер будете знати.
Через три дні на Черв’ячка надійшла третя скарга, і старший лейтенант Комаров передав справу до суду.
Сільський голова знаходився на лікарняному. Пелагея Свиридівна ледь помітно кульгала і намагалася менше виходити на вулицю.
А літо було в самому розпалі. Голосно цвірінькали горобці. Яскраво світило сонце. Місцеві жителі поспішали у своїх справах. А старший лейтенант Комаров розглядав чергову скаргу. Життя ішло своєю чергою.
Два квитки у цирк.
Марта Михайлівна зайшла у клас. Діти відразу ж замовкли.
–Прошу уваги, – голосно сказала вчителька, – до нас прийде чоловік і зробить оголошення.
До класної кімнати поважно зайшов дядечко в окулярах, тримаючи в руках дипломат. Він дістав з дипломата червону кульку на резиночці: це був ніс, який одягали перед виступом клоуни.
– Добрий день, любі дітки! – щиро привітався він.
– Добрий день! – хором відповіли учні.
– До вашого міста приїхав цирк. Вартість квитка - чотири гривні. Прем’єра відбудеться у середу. Тривалість вистави - півтори години. Ви побачите виступ   акробатів, клоунів, дресированих тварин. А якщо захочете сфотографуватися з ведмедем або мавпочкою, знімок можна буде зробити на власний фотоапарат, заплативши дві гривні.
Потім чоловік показав школярам червону кульку.
– А цей носик отримає той учень, який першим купить квиток у цирк  – І він віддав Марті Михайлівні стопку білетів. – Приходьте обов’язково на нашу виставу, не пошкодуєте, – запрошував він учнів.
Коли за чоловіком зачинилися двері, хлопчики та дівчатка почали збуджено обговорювати почуту новину.
– Прошу тиші, – попросила вчителька. – Проведемо урок, а потім будемо обговорювати. Домовились?
– Так, – погодилися діти.
Після уроків всі квитки були продані. У Марти Михайлівни залишилося тільки два білети. Вона дістала з гаманця вісім гривень і доклала у касу. Коли школярі розходилися по домівках, вона попросила на неї зачекати Славика і Вову.
– Хлопці, у мене сьогодні така важка ноша, бо несу додому багато зошитів. Допоможіть піднести.
Школярі погодилися. Всю дорогу вони розмовляли про цирк.
– Ми у мами грошей попросимо. Можливо вона дасть, – міркував Славик.
– Не дасть, бо всі гроші у батька, а він у нас скупий, ти ж сам знаєш.
– Ех, Вово, скоріше б нам вирости, закінчити школу, влаштуватися на роботу. Заробимо з тобою багато грошей, мамі справимо новий одяг, зводимо її в театр, ходитимемо в цирк.
– От я і вдома, – сказала Марта Михайлівна, – спасибі вам , мої любі.
– До побачення! – стали прощатися з вчителькою діти.
– Зачекайте хвилиночку, я вам щось дам, – і вона простягнула хлопчикам два квитка в цирк.
Школярі від несподіванки завмерли на місті і не знали, що відповісти вчительці.
– Беріть сміливо. А коли будуть гроші у батьків, тоді й віддасте, – пояснила Марта Михайлівна.
Хлопці взяли білети і наввипередки помчалися додому. У дворі батько стругав дошки і сам носив їх на горище.
– Давай допоможу, Семене, – почув поруч себе голос сусіда, – удвох і справа піде швидше. Можна позвати і Василя, він гарний тесля.
– Дякую, Олександре, у мене і свої руки не гірші за ваші. Сам упораюсь.
– Як хочеш- відповів сусід і пішов своєю дорогою. – Я хотів, як краще.
– Іди, іди, без тебе впораюсь.
– Тату, тату, до нас цирк приїхав, – радісно защебетали сини.
– Хто приїхав? – перепитав батько.
– Там будуть показувати ведмедя, мавпочку, пуделя.
– Хіба то цирк. От як будуть у вас канікули, поїдемо до столиці. Тоді я куплю вам морозива і поведу у Київський цирк. Ото справжній цирк. А це аферисти якісь приїхали. Скільки коштує квиток?
– Чотири гривні, – відповів Славик.
– А на двох виходить вісім. Бачите, я хату нову будую, бо стара скоро розвалиться, а на будівництво гроші потрібні. От закінчу будинок, тоді і повезу вас у Київ. Я своїх слів на вітер не кидаю, – насупився батько, поправив на голові кашкет і знову прийнявся за роботу.
Мати відвернулася від почутих слів, бо вже напевне знала, що скупішої за її Семена людини не було в усьому місті.
Хлопці, похнюпившись пошкандибали до хати.
– Я б позичила грошей, так батько зі світу зживе, коли дізнається, –безпорадно розвівши руками сказала мати. – Сідайте до столу, я вас борщем нагодую.
– А у нас вже квитки є, – залпом випалив Вова.
– Де ж ви грошей взяли?
– Нам Марта Михайлівна купила за свої, а коли у нас з’являться гроші, тоді і віддамо.
– От добра душа і серце у вашої вчительки, дай Бог їй здоров’я, – сплакнула мати.
Настала довгождана середа.
– Щось дуже довго немає хлопців зі школи- хвилювався батько.
Дружина на те нічого не відповіла.
Нарешті Славик і Вова переступили поріг оселі.
– Де це ви так довго були? – поцікавився батько. – уроки закінчуються о 12 годині.
– Ми ходили в цирк, – несміливо відповіли хлопці.
– В який цирк? – розлютився батько. – Я ж вам обіцяв що на канікулах повезу до Києва. А грошей де взяли?
– Не гримай на дітей. Вони і так у нас нічого не бачать. А квитки їм купила Марта Михайлівна за свої гроші, бо всі люди знають, який ти скупий. Вчителька пожаліла дітей і захотіла їм зробити приємне.
–От іще з вашою добротою і приємним, а мені гроші тепер віддавай.
Наступного дня Семен Вікторович прийшов до школи і знайшов Марту Михайлівну.
– Візьміть свої вісім гривень, а дітей я обіцяв влітку повезти у Київський цирк.
Вчителька взяла гроші, а потім сказала:
– Якщо ви зараз, Семене Вікторовичу, пошкодували грошей на виставу, то влітку взагалі б їх нікуди не повезли.
Присоромлений батько розвернувся і повільно пішов додому.
Материнська сорочка.
...Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села, і в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала...
А Галинці мати дала на щастя, на долю свою вишиту українську сорочку, яку власноручно  вишила із добротної лляної тканини.
Коли шістнадцятирічну дівчинку забирали до Німеччини, Софія Василівна вдягла на неї сорочку і сказала:
– Нехай, доню, вона зігріє твоє серце і придасть сили в лиху годину, захистить від смерті і допоможе вижити.
Довго їхала Галина на чужину. Нарешті потяг зупинився, і вона ступила на чужу землю. Їх поставили в одну шеренгу. Дівчата і хлопці були втомлені від довгої поїздки, а Галинка стояла і з цікавістю дивилася на німців, що ходили і вибирали собі робітників. Дівчинка навіть знайшла в собі сили, щоб посміхнутися.
Коли це дивиться, а біля неї зупинилися двоє німців і стали про щось сперечатися між собою. Переміг той, що був вищий і худіший. Він забрав Галину з собою, посадив на підводу і повіз додому.
У дворі їх зустріла німкеня – господиня будинку. Вона була така ж худорлява, як і її чоловік.
Німці показали дівчинці будинок, господарство і пояснили, що вона має робити. А материнську сорочку примусили зняти і дали інший одяг.
Галина виявилася моторною і роботящою. З ранку до вечора поралася з господарями у полі. Спека стояла нестерпна. Вона з сумом згадувала рідну домівку, ставок. І їй так захотілося купатися, що приємний холодок пробіг по тілу.
Якось побачила у дворі пусту дерев’яну діжку, наносила води і пішла у поле.
 Увечері повернулася з роботи, взяла шматок мила і губку та й полізла у діжку з водою. Вода була тепла, бо зранку нагрілася під сонячними променями.
Спочатку господарі спостерігали за нею мовчки, а коли дівчина полізла у воду, стали голосно кричати по-німецьки, намагаючись витягти із діжки.
– Я миюся, – пояснювала вона, – бачите мило, губка, – і стала терти тіло.
Німці нарешті зрозуміли, що вона не збирається топитися і заспокоїлися. Її господарі були людьми набожними. У вихідні дні ходили до церкви і Галинку брали з собою. А коли поверталися після церковної служби додому, то просили дівчину, щоб вона одягла сорочку і станцювала гопака. Галинка з радістю виконувала це прохання, а німці від задоволення плескали у долоні.
Згодом до Галини став залицятися сусідський робітник – поляк Ян, Він обіцяв одружитися і забрати її в Польщу.
– Навіщо мені твоя Польща, я хочу додому, до мами, до тата в Україну. Якщо хочеш то поїдемо разом, а ні, то я і вдома знайду собі милого, та й будемо з ним жити на рідній землі.
Все частіше ставало чути гучну стрілянину, а одного разу на подвір’ї з’явилися люди в американській формі і забрали з собою дівчинку.
Німці вмовляли Галинку залишитися з ними назавжди і стати їм за доньку. Дівчина відмовилася. Господар виніс їй одяг, дав трохи грошей і красивий глечик.
– Візьми із собою, Галю, в дорозі пригодиться.
Дівчина відмовлялася. Вона одягла материнську сорочку, від якої одразу ж повіяло теплом, домашнім затишком, радістю.
– Додому! – радісно стукало сердечко, – до мами, до тата, в рідну Україну!
Господар силоміць віддав дівчинці глечик. Разом з іншими людьми американці помістили Галинку до великої кімнати, а згодом їх почали відправляти на Батьківщину. Коли це чує Галинка, як якийсь чоловік просить у неї глечик, а в обмін пропонує дві хлібини.
– Не віддавай, доню, обдурить, – чулося звідусіль.
Галинка віддала.
– Ну і дурепа, ні глечика, ні хліба не буде, – почула знову.
Дівчинка сиділа вже у вагоні. Нарешті чоловік прибіг і віддав їй обіцяних дві хлібини. Його вистачило, щоб доїхати до рідної домівки.
А вдома вона потонула в обіймах матері. Івана знайшла в Україні. Вийшла за нього заміж, народила доньку. На честь матері назвала Софійкою. Дочка гарно співала, танцювала. А коли їхала виступати до міста з художньою самодіяльністю, Галина Матвіївна одягла на неї материнську сорочку.
Згодом листоноша приніс Галині Матвіївні газету, в якій був портрет Софійки.
Софія стала заслуженою співачкою і щороку приїздила зі своєю сім’єю на день народження мами – 9-го Травня.
Софія Іванівна одягла вишиту сорочку і заспівала: „Рідна мати моя...” – дзвінким, кришталевим голосом  полилася пісня над садом, полем, селом...
Український борщ.
Десь далеко позаду залишився відгомін другої світової війни. Люди жили в мирі й злагоді.
Анастасія Степанівна, повна жінка років за п’ятдесят, з сивим волоссям на голові усе своє життя пропрацювала поваром у дитячому садку.
Хто з дітей не любив рум’яних пиріжків із яблуками, що пекла тітка Настя.
А про борщ вже і говорити годі. Смачнішого борщу, ніж Анастасія Степанівна, ніхто не зварить. Борщ у неї вдавався на славу!
Одного дня, листоноша приніс тітці Насті великий запечатаний конверт з іноземними марками. Жінка уважно прочитала лист і сплеснула долонями.
– Доню, моя старша сестра Марія жива. Вона не загинула під час війни, а потрапила в Америку і вийшла заміж за американця. Марія і Білл запрошують мене в гості.
Зібрали речі. Лариса відвезла маму в аеропорт. Літак взяв курс на Лос Анжелес.
В американському аеропорту Анастасію Степанівну зустрічали Марія і Білл. Сестри обнялися і тихенько сплакнули. Тітка Настя їхала в  комфортабельному автомобілі, який вів племінник.
Ось і будинок. Велика двоповерхова споруда з усіх сторін оточена квітниками, газонами,  посеред двору великий басейн.
За обідом Анастасія Степанівна знайомилася з численними племінниками, племінницями, онуками, правнуками.
Після відпочинку жінка здійснила екскурсію по місту. Коли ажіотаж навколо неї трохи стих, а репортери та родичі роз’їхалися по домівках, тітка Настя взяла господарство в свої руки.
– Не можу, Маріє, сидіти, склавши руки, – скаржилася сестрі, – ви так добре мене зустріли, пригостили смачними стравами, але, вибач мене, я скучила за нашим борщем. Попроси своїх працівників принести мені таких продуктів, і я зварю вам українського борщу.
Марія Степанівна віддала розпорядження кремезному негрові, він уважно слухав свою господиню.
На кухні стояли чудові пахощі. Анастасія Степанівна закінчувала готувати обід. Родина сестри зібралася за обіднім столом. Усі з нетерпінням чекали нагоди скуштувати іноземну страву, яка так приємно лоскотала ніздрі.
Тітка Настя сама насипала борщ кожному у тарілку. Племінник уважно подивився на червону рідину і запитав:
– Що це таке?
– Це український борщ, покуштуй, любий, –і тітка Настя поклала ложку.
Джек став мішати страву, і п’янкі пахощі паморочили голову. Він обережно почав їсти. Згодом тарілка племінника опустіла. Українська страва йому дуже сподобалася.
Гостини закінчувалися. Незабаром Анастасія Степанівна мала від’їздити.
З самого ранку Джек подався на базар і приніс повні корзини овочів.
– Тітко Насте, – звернувся Джек до маминої сестри, – зваріть мені вашого борщу: овочі принесли, тепер черга за посудом.
Анастасія Степанівна приготувалася чистити картоплю, а обіцяного посуду все не було вона почала хвилюватися. Нарешті двері відчинилися, і два кремезних негри внесли чотирьохвідерну каструлю, точнісінько таку, в якій Анастасія Степанівна кип’ятила білизну.
Витираючи з обличчя піт, Джек пояснив.
– Це сама найбільша, яку вдалося знайти у нашому місті.
Позаду стояв маленький китаєць і щось говорив йому англійською мовою,  показуючи руками на каструлю.
Джек сказав  декілька слів у відповідь китайцю, і той заспокійливо
 закивавши головою, пішов.
– Боїться, що його посуд зникне. Це він мені дав каструлю на борщ в обмін на рецепт тієї страви.
Анастасія Степанівна почала давати розпорядження кухонним працівникам, і справа стала просуватися швидше.
Через декілька годин вона завершила приготування українського борщу, а задоволений таким подарунком племінник Джек увечері відвозив тітку Настю в аеропорт. Літак взяв курс в Україну.
Українська з перцем.
За хороше навчання і зайняте перше місце на республіканському конкурсі юних вокалістів  Люся одержала путівку в Італію.
За дівчинку раділо все село. Мама з татом приготували гостинці далеким друзям, баба Ївга принесла вишитий рушник, тітка Степанида розфарбованого глиняного півника, а дід Юхим – українську горілку з перцем, який дружина виростила на власному городі. Батьки Люсі категорично відмовлялися від цієї пляшки та односельчани настояли на своєму.
– Нехай італійці покуштують наш напій, – радили вони батькам.
Ті врешті погодилися.
Приїхавши до Італії, Люся потрапила в родину Паоли і Марка. Вона відвідала історичні місця, ніжилася на пляжі під пекучими сонячними променями. Італійці виявилися добрими і порядними людьми. Люся допомагала їм няньчити маленьку Андреа. Сьогодні дівчинці виповнилося п’ять років.
На день народження були запрошені друзі, родичі.
Люся побачила, як Марко дістав пляшку діда Юхима і став розливати маленькими порціями у невеличкі чарочки. Коли пляшка опорожніла, він обережно дістав дві гіркі червоні перчини і розрізав на маленькі шматочки, а потім поклав у кожну чарку.
Промовив тост, і гості випили. Напій виявився досить міцним, і гості помітно сп’яніли. Вони почали хвалити дідову настойку, а товстий італієць навіть виявив бажання закупити горілку в Україні своєю фірмою. Він підійшов до Люсі і поцікавився, як вона називається,  у відповідь почув:
– Українська з перцем.
Серафима.
                                                                                    „ І перед нею помолюсь,
                                                         мов перед образом святим,
                                                         тієї матері святої...”
На початку XX століття в родині українського священика на Сумщині народилася п’ята дівчинка, яку назвали Серафимою. У родині дівчинку виховували в любові до Бога, а коли їй виповнилося десять років, батьки відправили її до старшої сестри Ірини, яка мешкала у Харкові.
Це була висока, хвороблива жінка з блідим обличчям, дружина пекаря. У будинку сестри Серафима була за наймичку і виконувала всю хатню роботу.
Ірина вміла добре шити і навчила цього Серафиму. Старшу сестру все частіше дошкуляли серцеві болі.
Найтяжчими днями для дівчинки були ті, коли Аркадій Степанович приходив додому напідпитку, перепадало добре обом сестрам. Невдовзі Ірина померла, чоловік запив дужче, і Серафима повернулася до батьківського дому на рідну Сумщину.
Їй минав шістнадцятий рік. Це була молода, вродлива дівчина з довгими віями, чорними бровами, а під ними ховалися безмежні, як океан, сині оксамитові очі, тонкий гнучкий стан та довга коса за плечима. Навіть повсякденна праця не змогла затьмарити цієї дівочої вроди.
Одного теплого літнього вечора до Серафими прийшли подруги і запросили на танці до сільського клубу. Дівчина уважно розглядала односельчан, серед яких їй доведеться жити. Коли це бачить, а до неї наближається сусідська Фрося.
– Чому сумуєш на самоті? Тобою цікавляться. Ходімо, познайомлю, – не відставала Фрося.
–Хто? – байдуже запитала Серафима.
– Непомітно подивися ліворуч, він сидить поруч з білявим юнаком, – давала настанови подруга.
Серафима пронизуючим поглядом подивилася на парубка і заходилася голосним сміхом. Нарешті досхочу насміявшись, дала рішучу відсіч Фросі.
– Навіщо здався мені цей „товстий бичок”?
–Ти нічого не розумієш. Говори тихіше, – злякано порадила подруга. – Цей юнак -син відомого адвоката в місті.
– Ну то й що, мені байдуже до нього. Я з такими не знайомлюсь.
Дні минали за днями у повсякденній праці. Коли Серафима стала повнолітньою, то поїхала працювати на Донбас. Там познайомилася з молодим вродливим молдаванином, який згодом став до неї залицятися. Коли в Україні вводити паспортну систему, дівчина помітно стала хвилюватися і призналася Михаю, що вона- донька священика.
– Не хвилюйся- заспокоював її юнак, – я допоможу тобі отримати паспорт, тільки ти нікому не говори, що твій батько – священик.
– Що ти, – розхвилювалася Серафима, – обманювати людей – гріх. Треба говорити завжди правду. Так вчили мене батьки.
– Інколи варто і промовчати, – по-товариськи порадив Михай.
– Ні, Михаю, поїду додому і отримаю там паспорт, – уперто стояла на своєму Серафима.
– Наберешся клопоту на свою голову, – мовив юнак.
І його слова виправдалися. Серафимі довелося докласти чимало зусиль і відвідати безліч інстанцій, поки нарешті отримала паспорт.
На вихідні дні у гості приїхала старша сестра Марія з чоловіком та дочкою Поліною. Сестри обнялися, і Марія стала розпитувати про життя, а, дізнавшись, що Серафима ще не має молодого чоловіка, почала вмовляти її.
– У твоєму віці вже давно пора стати заміжньою жінкою та народжувати дітей. У мене є один на прикметі, – загадково сказала Марія і таємниче посміхнулася. – Він буде тобі гарною парою. Сьогодні ж поговорю з татом, потрібна його згода.
А у неї-Серафими, ніхто не питав згоди, хоче вона заміж чи ні? За неї усе вирішували дорослі й мусила покорятися, бо знала, що рідні бажають тільки добра, і нічого не відказала на слова сестри.
Григорій приїхав наступного тижня. Високий, кремезний, з чорнявим кучерявим волоссям на голові і чорними очима. Справжнісінький тобі циган.
– Ну і нареченого знайшла мені Марія, –злякано подумала Серафима.
Побачивши в очах дівчини переляк, Григорій почав її заспокоювати.
– Не хвилюйся, я не циган, а українець з діда і прадіда. На цій землі виріс, обробляв її. Друга ненька мені рідна земля.
Ці слова трохи заспокоїли дівчину. І Марія весь час гомоніла, що Григорій трудолюбивий, непитущий, а різниця в чотирнадцять років не така вже і страшна. Головне у житті, щоб чоловік добрим господарем був, а Григорій був комуністом і працював головою колгоспу.
Посиділи в домашній обстановці, поговорили. Через деякий час Серафиму засватали і віддали заміж за Григорія.
І тепер Серафима дізналася, яке воно те заміжжя. Чоловік виявився неговірким, завжди був чимось невдоволений. А вона продовжувала весь тягар домашнього господарства нести на своїх худеньких жіночих плечах. Через деякий час Григорія перевели на роботу до міста. Поїхала за ним і дружина з донькою. Перевезли і овочі, які виростили на власному городі.
Теплі осінні дні закінчилися. Небо заволокли важкі чорні хмари. Наближалася зима.
У Серафими розривалося від болю серце, що овочі пропадуть. Діждавшись чоловіка з роботи, стала слізно благати.
– Донька маленька, хата без льоху, пропаде картопля. Зроби сховище на зиму.
– Ти що, зовсім з глузду з’їхала, жінко? Яке там сховище? Я працюю в райкомі партії на відповідальній посаді. У мене важливі справи. Сама займайся овочами, – грубо відрубав чоловік.
Наступного дня Серафима взяла у руки лопату і почала копати промерзлу за ніч землю. Нестерпно нило тіло, руки вкрилися мозолями, а в хаті кричало немовля. Частину врожаю прикопала, частина загинула.
З роботи Григорій повертався пізно, насуплений, мовчазний, вечеряв і лягав спати. Серафима так ні разу і не почула від нього лагідного слова, жила з ним покірною рабинею. А любов з’явилася у неї з народженням дітей. Вона стала мамою – символом любові і ласки, ніжності і душевної теплоти. Тепер на її плечі ліг новий важкий тягар відповідальності за своїх дітей, за те, щоб вони виросли справжніми громадянами своєї держави. Хто знає, скільки болю і любові може умістити в собі материнське серце!
Чоловік засиджувався допізна у райкомі партії. Григорій так і залишився неговірким, насупленим чоловіком, якого навіть не радував дитячий сміхлепіт. І Серафима мужньо все зносила і терпіла...
Почалася Велика вітчизняна війна. Григорія забрали на фронт, а вона залишилася сама з малолітніми дітьми в окупованому німцями місті. Настали тяжкі часи.
На зміну літу прийшла осінь. Треба було заготовляти на зиму паливо. На сусідській підводі Серафима поїхала в ліс. У ці останні теплі дні бабиного літа намагалася запастися дровами. У лісі було багато таких людей, як вона. До пізнього вечора Серафима збирала хмиз, голки, шишки. Коли віз був наповнений доверху, втомлена виїхала з галявини. Дивиться, а назустріч біжить лісник і киває руками.
– Швидше, Серафимо, уже всі підводи поїхали. Німці сьогодні вирішили в лісі облаву на партизан влаштувати. Схоплять тебе, не пошкодують. Виїжджай по цій стежині, вдвічі скоротиш шлях.
Вибравшись на околицю міста, жінка почула гучну стрілянину. Несамовито калатало у грудях серце, у скронях стукало: „Жива! Врятувалася! У дітей є мама!”
– Ми думали, що тебе у лісі вовки з’їли, – сказала старшенька Ніна, коли мати переступила поріг оселі, й голосно заплакала. Її дружно підхопило ще троє дитячих голосочків.
Серафима затопила піч, нагодувала дітей і ,знесилена, заснула поруч них.
Коли почав танути сніг, отримала похоронку на чоловіка, який пропав безвісти, захищаючи рідну Вітчизну. У хаті сиділа пригнічена, сумна, і жодна сльозинка не випала з очей.
Закінчилася війна. Настали тяжкі післявоєнні роки. Діти росли слабенькими, хворобливими, бо були дітьми війни. Вечорами Серафима стояла перед образом діви Марії і молилася за кращу долю дітей.
Стара хата світилася від дірок. На допомогу прийшла сестра Марія з чоловіком. Гуртом полагодили будинок, допомагали діти.
Серафима не шкодувала свого здоров’я. Жила для дітей. Працювала день і ніч, а грошей не платили. Тоді вирішила змінити місце роботи і написала заяву про звільнення. Як же Серафима здивувалася, коли у поважному товстому начальнику з лисиною на потилиці впізнала „товстого бичка”, того самого сина адвоката.
Від вродливої дівчини не лишилося і сліду. Тепер це була втомлена важкою працею жінка. На скронях з’явилася перша сивина, на обличчі зморшки, лише очі світилися теплом і надією.
– Куди ж ти підеш, Серафимо?
– Ви обіцяли мені заплатити за дві зміни, а не заплатили за жодну. Кудись піду. Мені дітей годувати треба. У мене їх четверо.
Жінка влаштувалася працювати на хлібокомбінат. А тут у гості став заходити шофер Федір.
– Працьовита ти жінка, Серафимо Іванівно, але дуже бідуєш. Виходь за мене заміж, поїдемо жити у Крим, там тепло, допоможу дітей на ноги поставити.
Обхопила натруженими руками Серафима свою голівоньку, у серце закрався сумнів: „Чи буде він добрим батьком для її дітей?” Позаду лишилося важке життя, попереду чекала невідомість. І цю невідомість вона хотіла подолати разом зі своїми дітьми. „ Гірше, ніж було, вже не буде”, – вирішила Серафима і відмовила Федору.
Повиростали діти. Ніна закінчила медичне училище, Євдокія – сільськогосподарський технікум. Сергійко відслужив у армії і поїхав працювати на Кубань. Згодом і найменший син Петрусь закінчив інститут і став учителювати в рідному місті.
Усі жили сім’ями дружно і щасливо. І весь час Серафима Іванівна дякувала святу Богородицю, що день пройшов добре. Згодом і онуки народилися, Серафима Іванівна стала бабусею. Вона так і продовжувала працювати на хлібокомбінаті. Усе місто ласувало на весіллі смачними духмяними короваями, випеченими і красиво оздобленими вмілими руками бабусі Серафими. А які рум’яні, пухкі, смачні пиріжки з капустою, квасолею, вишнями пекла бабуся Серафима. У вільний від роботи час шила одяг на замовлення, бо не могла сидіти склавши руки.
Мати супроводжує дітей усе своє життя. Навіть на порозі смерті піклується про своє дитя. Сила материнської любові перемагає будь-яку відстань. Її турбота, її молитва оберігають дітей від життєвих незгод.
А от сина свого Серафима не врятувала. Коли дізналася, що Сергійко захворів, мерщій вирушила на Кубань. Доглядала його з материнською любов’ю і ніжністю, ходила за ним, наче за малою дитиною. Коли Сергійко
прийшов до тями, обережно взяв мамині долоні в свої руки і сказав: „ Шкода, мамо, що я не побачу Олю у весільному вбранні, не потримаю онуків на руках. Тепер я вже не ваш. Сьогодні мені приснилося, що я піднімаюся по східцям високо на небо і до вас вже не повернуся.”
Наступного дня він помер. Горе не зломило Серафиму Іванівну. У голодному 1933 році помер батько, мама пережила війну і померла на початку 1943 року, а тепер ще одна дорога втрата – її Сергійко.
Наступило нове  ХХ1 століття. Серафима Іванівна продовжувала жити і тепер вчила правнуків любові до ближнього, розповідала історії із Біблії.
Несподівано тяжко захворіла онука. Серафима Іванівна згадала свого померлого сина, і туга охопила материнське серце. Вона не хотіла бачити страждань дочки. Весь час просила діву Марію врятувати життя онуці. Її молитва була почута. Анастасія не померла. А коли одужала, приїхала до бабусі, з очей Серафими Іванівни котилися сльози. Бабуся ніжно пригорнула до себе онуку і поцілувала.
– Тепер довго житимеш, Анастасіє, і знай, що твоє ім’я в перекладі означає
„воскресіння”. Піклуйся про своїх батьків, дітей і люби життя. Тепер настали кращі часи, а колись було...      
І старенька бабуся знову поринула спогадами у далеке минуле, у те, що довелося пережити, перетерпіти самій.
  Тяжке життя мені випало, Анастасіє. Сестра Парасковія померла у 70 років, сестра Марія померла у 90 років, а я все живу.
– І живіть, бабусю, довго-довго, –  лагідно защебетала онука.
Материнська оселя – це дім, де діти завжди жадані гості. У день Серафиминого дев’яносторіччя до старенької хатини з’їхалася уся рідня : доньки, зяті, син, невістка, онуки і правнуки. Вся родина ледве помістилася за великим столом. Серафима Іванівна почула багато теплих слів на свою адресу, і душа наповнювалася гордістю за дітей та онуків.
– Значить недаремно живу на світі, яких дітей виростила, правнуків дочекалася!
А потім Євдокія заспівала пісню і її підхопили інші. На стіні висіла ікона святої діви Марії, що залишилася Серафимі Іванівні у спадок від батьків. Здавалося, що і діва Марія посміхається разом з ними.
Про життя Серафими Іванівни не писали газети, художники не малювали її портретів, поети не присвячували віршів. Вона продовжувала жити на цьому світі: старенька сива набожна бабуся, дочка священника, проста селянка, що любила і обробляла землю. З щирим серцем і багатою душею, нетлінною любов’ю до дітей і онуків. Це вона навчила їх своїй житейській мудрості жити дружно сім’єю, бо сім’я – це фундамент нашої держави. Вчитися тому особливому відношенню до людини, яке пронесуть крізь усе життя.
Велика дружна родина не забувала Серафиму Іванівну. Кожного разу вона
Одержувала листівки і квіти до свят. Серафима Іванівна прожила довге і
Тяжке життя і була щасливою. Роз’їхалися по домівках рідні. Вона залишилася сама в своїй оселі. Як завжди помолилася перед образом діви Марії і пішла поратися у двір: старенька сива бабуся, але не згорблена роками і важкою працею жінка – „ Українська мадонна”.
Як Антипівська Триндичиха зятя шукала.
Кожна людина хоче бути щасливою по-своєму. Щастя – це поняття дуже велике, і про нього можна говорити багато.
Своє щастя Меланка знайшла у 38 років, посиротивши двох гусарових дітей, а у самої підростала старша донька, і її Триндичиха хотіла зробити щасливою. Адже тепер вона стала пані гусаркою, а в майбутньому доведеться стати тещею. Отож зятя вирішила вибрати достойного своєму положенію і авторитету.
Спека стояла нестерпна. На небі жодної хмаринки, а в Антипівці місцеві жителі готуються до свята.
Сільський голова отримав депешу від пана полковника, що скоро на навчання має прибути гусарський полк під його командуванням. Військових зустрічали з музикою. Меланка навіть ухитрилася кинути букет квітів панові полковникові, та невдало, бо чудові польові ромашки потрапили під копита могутнього Пегаса.
Та не була б Меланка антипівською триндичихою, якби не домоглася свого.
Навіть цирульник за кухлем пива довго доказував глухому діду Гапону, що вража баба візьме в оборот пана полковника. Так і вийшло. Зупинився полковник у Меланки. Для гусара Триндичиха пекла пиріжки з квасолею, а для пана полковника- з м’ясом. Так уже бідолашній хотілося показати себе з найкращого боку.
Та й Химка щохвилини на очах. Хвалить Меланка дочку за чаркою горілки з паном полковником.
– Вона ж у мене і красуня, і хазяйка, і сором’язлива. Сама шиє і в’яже, а на вулицю з дівчатами не ходить, бо молода ще.
Полковник тільки покручує свої довгі вуса та мовчки киває головою на знак згоди.
Раптом розмову порушив стук у двері.
– Пакет від генерала, – мовив штабний і віддав конверт полковникові.
– Вибачте, пані Меланіє, служба.
– Аякже розумію, пане полковнику. А який у вас посильний красень, хоч пиши портрет, – намагалася продовжити розмову Триндичиха.
Та полковник ці слова пропустив повз вуха, бо був людиною військовою і накази виконував беззаперечно.
Опустіла Меланчина хата.
– А ти, доню, не будь дурною, а знайди спосіб познайомитися із хлопцем. Усі антипівські красуні помруть від заздрощів. А згодом і весілля справимо.
–Спочатку треба дізнатися, що він за один, – заперечила Химка матері.
– Та й то правда, доню, – погодилася Меланка, – треба послати гусара, щоб про все довідався.
Як вирішили, так і вчинили. Гусар розповідав, а Меланка сяяла.
– Оце так ад’ютант, оце так красень, оце так майбутній зять. Має двоповерховий будинок у місті та один у батьків. Беремо, Химко, на мушку, а з батьками домовимось.
Приворожила клята баба і ад’ютанта. Став він зустрічатися з Химкою. А цирульника наче ножем по серцю різонули. Шкода йому стало молодого, безвусого юнака, бо сам знаходився у полоні вражої баби, та ледве живим виплигнув через вікно.
Багатьох чоловіків занапастила триндичиха, тепер іще одне життя погубити хоче. Не втерпів чоловік та й прийшов увечері до Меланки, а вона саме пана полковника галушками частувала. Запросили і цирульника до столу, пригостили чаркою.
– А ви знаєте, пане полковнику, що Грицько Агафонович голив самого губернатора, коли служив у місті. Губернатор помер, а Грицько постарів та й залишився у рідній Антипівці назавжди.
– А губернатор, що, помер від леза цирульника? – поцікавився пан полковник і злякано поторкав своє підборіддя.
– Та ні, серце не витримало, – заспокоїла Триндичиха.
Посидів цирульник трохи в Меланчиній оселі та й пішов собі геть.
Слава про Меланчині подвиги докотилася і до міста, до самого генерала. Молодий безвусий ад’ютант був сином покійного Семена Семеновича – кращого товариша генерала, та ще й доводився йому хрещеником, тому генерал так піклувався про Альошу. Через деякий час генералові закортіло самому подивитися на Триндичиху, яка зводила з розуму його гусарів.
Меланка саме поралася в хаті, коли на подвір’ї зупинився генеральський фаетон. Генерал виявився людиною порядною, добре знав життя і в людях розбирався.
Побачивши такого поважного гостя у себе вдома, Меланка від несподіванки втратила мову, розгубилася, не знала навіть чим і пригостити гостя. А генерал розмовляв з Триндичихою коротко, по-військовому. Вона стояла перед ним мовчки, не знала куди заховати очі від сорому і що сказати у відповідь.
Генерал відвідав гусарський полк і поїхав у місто. Згодом і гусари покидали Антипівку.
А Триндичиха залишилася сама в порожній хаті: без чоловіка, без гусара і без зятя. Але подумки вже мріяла про те, що колись таки проїде по місту в генеральському фаетоні.
                     Куликовська битва
Того ранку на Куликовському полі довго стояв густий туман, а коли розсіявся, була вже одинадцята година дня.
Полки побачили один одного. За старим звичаєм від обох сторін виїхали на конях богатирі, щоб помірятися силою.
З боку ординців був Челубей, а з нашої –  Пересвіт, монах Троїцького монастиря, до постригу брянський боярин Олександр.
Вершники налетіли один на одного з такою шаленою силою, так ударили списами, що попадали замертво. Битва розпочалася…
1      Що ти собі бубниш під носа? –  поцікавився у доньки батько.
2      Читаю про Куликовська битву.
3      А коли вона була?
4      8 вересня 1380 року.
5      Не заважай донці, –  нагримала на чоловіка дружина. –  У неї завтра екзамен в інституті, а ти їй набридаєш своїми запитаннями. Краще іди вечеряти, та лягай спати, а то вранці тебе не добудишся.
6      Я годинник заведу на шосту. Доню, –  звернувся батько до Даринки, – а хто проти кого воював?
7      Русичі проти монголо – татар.
Вранці Степан Васильович поснідав і пішов на роботу. Русявий чоловік невисокого зросту понад двадцять років працював водієм автобусу.
Щодня одна і таж картина. До автобуса заходять старенькі бабусі і дідусі і показують свої пільгові посвідчення. За день від таких пасажирів і виручка невелика, але закон є закон.
Серед пасажирів траплялась і рака категорія людей, яка своїми брехливими поясненнями намагалася проїхати безкоштовно. З ними водій вів справедливу війну. Нарешті терпець Степана Васильовича увірвався і після обідньої перерви в автосалоні з’явилася табличка з надписом, що правом безкоштовного проїзду можуть користуватися учасники Куликовської битви.
Наступного дня, як завжди, автобус був заповнений пасажирами. Степан Васильович продавав білети. Пільговики показували свої посвідчення.
Водій підійшов до молодого чоловіка років тридцяти і сказав:
7      З вас одна гривня за квиток.
8      Я пільговик і маю право на безкоштовний проїзд, – обурився молодик, і простягнув Степану Васильовичу довідку про те, що він був учасником Куликовської битви...
                                                      В осінньому саду.
Після закінчення факультету журналістики Майка повернулася до рідного міста і влаштувалася працювати в газету. Разом з тим дівчина не полишала свого захоплення співом – охоче приймала пропозиції місцевого радіо та телебачення записати ту чи іншу пісню. Особливо її приваблювали старовинні романси.
Сьогодні у Майки була важлива зустріч. Наприкінці робочого дня зателефонував незнайомий чоловік і призначив їй побачення.
Майка любила все невідоме і таємниче. Вони зустрілися в кав’ярні. Чоловік виявився сивим дідусем приємної зовнішності і, як галантний кавалер, подарував журналістці букет червоних троянд.
– Мене звуть Георгій Павлович. Це я телефонував. Хочу передати Вам щоденник. У ньому досить цікаві записи.
Майка взяла зошит і почала читати.
– Тут чимало віршів. Такі романтичні записи наприкінці минулого століття вели наші прабабусі, на той  час такі собі дівчатка – гімназистки…
– Ви не помилилися. Це саме і є щоденник однієї гімназистки. Я радий, що звернувся саме до Вас. Ці прекрасні вірші написала Сашенька Кадєтова своєму коханому, офіцерові російської армії Вадиму Ростову. У них було чисте і романтичне кохання. Я був тоді ще дитиною, але добре пам’ятаю. Як моя мати – директор жіночої гімназії – хвалила здібності улюбленої учениці. Я таємно був закоханий у неї, стежив, коли вона залишалася на самоті і записувала щось у зошит. Я милувався її вродою, а вона кохала Вадима.
Сашенька справила заручини з коханим. І незабаром вони мали відсвяткувати весілля, але революція все змінила. Вадим пішов виконувати свій обов’язок і воював за царя і Вітчизну. А Сашенька залишилася. Вона чекала коханого, а його все не було. Згодом влаштувалася працювати в школу і викладала французьку. У голодному 33 – му році вона померла. Коли звільняли її кімнату від непотребу, і туди вселялися нові мешканці. Я попросив на згадку Сашеньчин щоденник. Мені охоче його віддали. Я часто читав вечорами і пригадував вродливу гімназистку. Одного разу по місцевому радіо почув романс у вашому виконанні і був приємно вражений співом. Мені б хотілося, щоб Ви заспівали вірші Сашеньки Кадєтової. Настали нові часи. Романси звучать мало. Їх глушить рок і поп музика. Але ж класика – наше минуле. Я розміняв вже восьмий десяток і незабаром піду з цього життя…
– Я спробую виконати Ваше прохання і найближчим часом зателефоную, –  відповіла Майка.
Після зустрічі вона відразу пішла до циганського табору, що розташовувався на околиці міста.
Циганський барон зрадів гості.
– Прийшла послухати наші романси?
– Я у справі, –  і розповіла про Сашеньку Кадєтову.
Барон запросив гітариста Колю і запропонував йому переглянути вірші.
– Заграй нам. Колю, на гітарі, а Майка заспіває.
Циган став перебирати струни, і пролунала музика. Вона була чарівною, задушевною. Майка заспівала, а коли закінчила, пролунали оплески.
Гарно співаєш, Майє. – сказала стара циганка Тамара, –  і голос у тебе сильний.
– Приходь до нас на прем’єру, яка незабаром відбудеться у місті. Там і виступиш з цією піснею, а Микола буде тобі акомпанувати, –  запропонував циганський барон.
Майка погодилася.
Напередодні концерту подзвонила Георгію Павловичу, щоб запросити на свій виступ, а у відповідь почула, що Герой Радянського Союзу Георгій Павлович Кравцов помер. Журналістка заплакала…
А концерт відбувся, і романс у Майчиному виконанні прозвучав на біс. А коли циганський театр був запрошений на гастролі до Франції, поїхала і Майка.
Зал був заповнений глядачами. Дівчина вийшла на сцену у супроводі цигана Колі і заспівала романс на слова Сашеньки Кадєтової.
Їй аплодували стоячи, всю сцену закидали квітами. Тріумф був повний. А після концерту Майці повідомили, що на неї чекає якийсь француз. Дівчина вийшла і побачила вродливого чоловіка років 45 – ти.
– Серж Дюбуа, –  відрекомендувався незнайомець. – Я зворушений Вашим співом, –  бездоганною російською сказав він.
– То Ви росіянин?
– Так. Можна поцікавитися, звідки Ви знаєте романс Сашеньки Кадєтової «В осінньому саду»?
  Це довга розповідь.
  То я почую її?
  Так.
  Давайте зустрінемося завтра. Я Вам покажу місто, а Ви розкажете свою історію, –  запропонував Майці її новий знайомий.
Наступного дня дівчина повідала чоловікові про вже відомі нам події.
  Я міг би дещо доповнити до цієї історії. Адже Ви журналістка, і Вам це буде цікаво.
  …Офіцер російської армії Вадим Ростов відступав з військами генерала Денікіна, а після розгрому армії емігрував за кордон. На чужині познайомився з француженкою Марі Роше і одружився. У них народилася дівчинка, яку назвали Сашенькою. Марі знала про Сашеньку Кадєтову. Вадим часто згадував її , особливо в останні роки життя. З собою він завжди носив медальйон з її портретом. Я покажу Вам його.
Майка довго вдивлялася в обличчя молодої вродливої жінки.
– Так ось яка вона, Сашенька Кадєтова. Звідки у Вас ця річ?
  Це згадка про діда.
  То Ви онук Вадима Ростова?
– Так. Тепер Ви знаєте все про долю двох закоханих людей – дівчину – гімназистку і молодого російського офіцера. Ви напишете про це?
  Ще не знаю…
…Минув час. Якось у двері Сержа Дюбуа постукав листоноша.
  Вам бандероль, пане.
Серж відкрив пакет і дістав книгу. На обкладинці побачив портрет молодої вродливої жінки, яка чимось нагадувала Сашеньку Кадєтову, а під ним назва роману – « В осінньому саду»…

Немає коментарів:

Дописати коментар