Марія Бородіна

   Народилася Марія Іванівна Бородіна 1944 року в селі Бурики Буринського району Сумської області в учительській родині. У 1961 році закінчила Черепівську середню школу зі срібною медаллю. У 1967 році закінчила Сумський державний педагогічний інститут імені А.С. Макаренка (філологічний факультет).   У місто Тростянець приїхала в 1979 році. Все своє життя присвятила навчанню дітей рідної мови та літератури. Марія Іванівна – учитель-методист, має вищу категорію, ветеран праці. По життю  - творча натура, увесь вільний час щось пише.

Ода волошці

Запізнілеє  літо нарешті настало,

На клумбі троянди рожеві розквітли,

Пишний піон розпустивсь величаво,

Милують очі майори, левкої й гвоздики.

         Земля разом з сонцем весілля справляє,

         Сад на світанні бджолами бринить.

         Симфонія праці повсюди лунає –

         От би назавжди спинити цю мить.

Та наймиліша для мене волошка,

Квітка дитинства, царівна польова,

Виросла в житі, дощами умита,

Зацілована вітром, красуня моя.

         Часто у поле ходили дівчатка –

         Нас посилали нарвати трави –

         Забродили в жито, рвали синії квіти,

         Збирали в букети й віночки плели.

Пахнуть волошки для мене і зелом і хлібом,

Пахнуть дитинством моїм босоногим,

Сонячним променем, батьківським домом,

Квіти улюблені, вас не забуду ніколи.

Подорож до моря

Від того часу, як «брати» у нас забрали Крим,

Ми пізнаєм красоти рідної природи.

Степи Херсонщини, козацька Хортиця, далекий Львів-

До вас сьогодні моє серце лине.

         До моря їдемо родиною своєю,

         Хвилюється пшениця, медом пахне сонях,

         Навкруг дари землі багатої моєї,

         А край дороги- дині й кавуни і виноградні грона.

Нарешті Чорне море, хвилі лазурові,

«Залізний порт» звучить мені, як пісня.

Пісочок золотий на пляжі Золотому,

Дельфінів зграї, альбатроси й чайка в небі висне.

         Хоч Чорне море і зоветься чорним,

         Але немає моря більш світлішого такого,

         Бо наш Дніпро забрав усі річки й струмочки,

         І запах степу й хліба, та приніс до нього.

На острів Джарилгач, українські Мальдиви,

Де височить маяк, що Ейфель збудував,

Де в заповіднику гуляють дикі звірі-

І знову- море, сонце і дельфіни!

         В херсонському степу гарячий гейзер в”ється.

         Вода цілюща, болі всі лікує.

         Після такої ванни серце молодо заб”ється,

         Забудеш, скільки літ тобі, душа оновлено зрадіє.

А наостанок – Хортиця і Запорожська Січ,

Степова вольниця, надійний щит держави.

З високих круч Дніпра до дальніх берегів

Лунає у віках козацька слава.

Осіннє

 (елегія)

Веселі, теплі дні минули,

Зима стоїть вже на порозі,

Замерли клени у зажурі,

Схиливши долі віти голі.

Бреду самотньо лісом-парком,

Листочки шелестять опалі,

Берези світять тонким станом,

Трава поникла у печалі.

Все журиться за літом, сонцем,

За життєдайними дощами,

За щебетом веселим птаства –

Сумую й я разом із вами.

Пройшли мої найкращі роки,

Одні лиш спогади зостались.

Життя промчало – пролетіло,

Ніби його і не бувало.

Було усе. Є в мене діти:

Синочок, донечка – відрада,

Внучата, сонечка гарненькі,

Їх бачити завжди я рада.

Моє життя іде до схилу,

Та сумувати не годиться,

Що жде мене у моїй долі –

Всьому прийдеться покориться.

Перша сукня

Вже весна – красна іде,

Літо за руку веде.

Вийшли діти на лужок,

Розпочали свій танок.

Серед них  моя сестричка,

Та, що ростом невеличка,

Разом з друзями в вінку

Зустрічає весну дзвінку.

Моя дівчинка кохана

Буде дуже гарно вбрана.

Я їй платтячко пошила

І на свято нарядила.

Сукня ця така чудова,

Вся у квітах фіалкових.

Ще й біленький ліф пришила –

Найгарніша Соня мила.

Буде сукню цю сестричка,

Ще довго носити,

А я стою та радію,

Що навчилась шити.

  Открытое письмо подруге – россиянке от

украинки с   русской  фамилией

                      Чи ми ще зійдемося знову?

                      Чи вже навіки розійшлись

                                                                                                 Т.Г.Шевченко

       Помнишь, подруга, меня ты просила:

     «Машенька, спой украинскую песню,

       Ваши мелодии, речь ваша чудная, -

       Нет ничего их прекрасней на свете».

                      Так почему же теперь мы – «укропы»

                     И еще хуже – «бандеры», «фашисты», «злодеи»…

                    Столько лет дружбы – высокой и чистой, -

                    Как ты могла в эти бредни поверить?!

      Наша вина только в том, что Отчизну мы любим,

      Землю родную топтать не дадим.

      Больше свободу, мечту нашу вечную,

      В « братское» рабство отдать не хотим.

                            Слышишь, родная, Украина стонет,

                            Матери плачут, сынов поминая,

                            Малые  дети остались – сироты,

                              Ждет без отцов на них доля лихая.

      Помните, люди соседней державы, -

      Все мы славяне, у нас вера одна.

      Больше не верьте вранью и злословию –

      Нам не нужна никакая война.

Мама

Прошла войну, преодолела все невзгоды.

Детей растила, трудилась на земле.

И вот теперь ушла ты – в неизвестность…

Оставив теплый след

На солнечной земле.

Ушла в землицу: темную, сырую.

Возврата нет…

Как нет и солнца тебе и тепла.

Спи! Сохраняя веру,

Что дети не забудут тебя никогда.

      

                                            Лілі рік

         Сьогодні рік минає

         Моїй маленькій Лілі,

         З нагоди цього свята

         Ми всі такі щасливі.

                   Щоб Лілю привітати,

                   Клопочуть мама й тато,

                   І рідні, і знайомі

                   Прийшли до твого дому.

         Он батечко хрещений

         Вже ножиці лаштує,

         Щоб Лілечці маленькій

         Обрізати добре чуба.

                   За рік цей підросла

                   І стала розумненька,

                   Навчилася ходити

                   Ця дівчинка гарненька.

         Вже вмієш вимовляти

         Найпершее слово «папа»,

         «Іди – іди до Лілі»,

         А потім, «мама», «баба».

                   А дід хай почекає

                   Й не сердиться на Лілю,

                   Ще  каша не це слово

                   У полі не вродила.

         Ой Лілечко рідненька,

         Яка – бо ти  хороша!

         І схожа на ту квіточку,

         Що ім’я її носиш.

                   Ми всі тобі бажаємо

                   Багато щастя, долі,

                   Рости ти нам на втіху,

                   Як пташечка  на волі.

         За цим, за першим літом

         Ще підуть дні і роки,

         Ти виростеш велика

         І підеш в світ широкий.

                   І в цім широкім  світі

                   Свою зустрінеш мрію,

                   Згадай тоді, рідненька,

                   Про бабушку Марію.

  

                   Сонет ( посвята Шекспіру)

         Було це так давно – в часи Шекспіра,

         Коли Відродження чудовий вік настав.

         На  повний голос зазвучала його ліра,

         Поет красу природи і кохання оспівав.

                   Пливе дзвінка, прекрасна музика сонета –

                   Митець для лірики чудові форми добирав –

                   Зеленою, ніжною творець Макбета

                   Свою кохану жінку змалював.

         І, зачарований звичайною красою діви,

         Із серця видобув він диво – співи,

         Щоб піднести на п’єдестал свій ідеал.

                   Свою укохану надхмарну мрію,

                   Яку він з – поміж тисяч вибирав

                   Таку ясну і золоту надію.

 

                            Лісова криничка

Шматочок неба в землю вмурували,

Ще й сторож – ясен став біля кринички.

В щілини поміж листям виглядали

Блакитноокі проліскові личка.

                   І сонце, наче ложка золотава,

                   Помішувало воду – голубицю.

                   Просила я: Води подай, чорнявий,

                   А ти мені весни подав напитись!

                   Вода … Вода ?

         Ой ні , дівочі мрії,

         Настояні на лісовім дурмані

         Була вода в міленькій криничині,

         Я ж напилась глибокого кохання!

Людина і природа

Сонечко землю тепло зігріває,

Перший  струмочок із гірки побіг.

Жайворон в небі весну зустрічає,

Пролісок ніжний несміло зацвів.

         Так і дитина життя починає,

         Вчиться сміятись, ходить, говорить.

         Хоче все знати, усе зрозуміти,

         А що не вміє, то мама навчить.

Влітку природа розкішна буяє,

Все зеленіє, росте та цвіте

Жито – пшениця  в полях достигає.

Сад хилить гілля додолу рясне.

         Сміло людина на світ позирає:

         Все я здобуду, всього  досягну!

         Вірну любов, щиру дружбу зустріну,

         Дім побудую і сад посаджу.

Вже позолота дерева торкнула,

Сиві тумани лежать на ріллі.

Щедра, багата, дощами умита,

Осінь – красуні іде по землі.

         Осінь прийшла й до моєї оселі,

         Срібло вплелося у коси мої,

         Зрушити гори – бажань вже немає, -

         Мудрістю світяться очі твої.

Пишні ялини  сніжок укриває,

Все стало біле: дерева, кущі.

Люта віхола пополю гуляє,

Позамітала стежини усі.

         Літня людина в вікно виглядає:

         Вийти б на вулицю – сили не ті,

         Ноги болять, ломить спину постійно,

         Руки  не здужає вгору звести.

Скільки ці руки за вік наробили!

Скільки добра у цей світ принесли!

Діток зростили, онуків навчили.

Як треба жити на рідній землі.

         Знов навесні вся природа воскресне,

         В гаю лунатимуть співи гучні,

         Мати-земля в буйний ряст убереться, -

         Помолодіть не судилось мені.

Мамина любов

Від праматері Єви й до сьогоднішніх днів

Від святої Марії, яка народила Спасителя.

Материнство в пошані во віки віків

Мати – це найдорожче для кожного жителя.

         Дівчина юна відчула: у ній зародилось життя,

         Скоро матір”ю стане, народить чи доньку чи сина.

         І тривожать її незрівненні ні з чим почуття

         У безмежний цей світ прийде нова людина.

Хоч чекають на неї тривожні й недоспані ночі,

Та любов”ю й надією сповнене серце твоє.

Нема більшої радості в білому світі,

Як до рідних грудей притулити дитятко своє.

         Будуть діти рости, стануть воїнами і сіячами,

         Будуть мирними ночі для них і світанки.

         Буде мати радіти своїми дочками й синами,

         Буде лагідне сонце світити довіку над нами.

                 Я дитина війни

В пекельному вогні вся вулиця горіла,

Від того жару й наша хата запалала.

Із смолоскипами снували німці,

Година люта для людей настала.

         Стояла мати і молилась...

         Її очима й я дивилась

         На те жахіття, на пожежу.

         Вона мені потім частенько снилась.

Зійшлись сусіди. З глини і соломи

Житло зліпили ластів”яче.

В хатині тій, маленькій і похилій

Пройшло моє життя дитяче.

         Ні, не назву золотим я дитинство,

         Проклята війна його в мене украла.

         Горя, страждань і нестерпної муки

         В раннім дитинстві немало зазнала.

Старші сестрички мене доглядали.

Батьки дні і ночі були на роботі.

Треба було піднімати країну

Ніяк було піддаватись скорботі.

         Із лялькою з ганчір”я гралась,

         Такий же був у мене й м”ячик,

         Із паличок хатки робила,

         Зелене скельце й крем”яхи – всі іграшки дитячі.

В покинутих окопах часто грались,

Знаходили пекельні залізяки,

І деякі з моїх маленьких друзів

Залишились без рук, без ніг і пальців.

         Почула ненароком, що є диво :

         Цукерочки смачні, й примарилось мені,

         Що ніби-то на фабриці цукерки

         В барвисті загортаю папірці.

Пройшли роки. У клас заходжу,

Підручник звично відкриваю

І диво з див – вкраїнське слово –

У барви веселкові загортаю.

         Я дитина війни, хоч фошистів не бачила зроду,

         Голосую за мирні, веселі літа, за щасливе майбутнє народу,

         За братерство, за дружбу та згоду,

         Щоб у щасті жила Україна свята.