Народилася Ольга
Яківна Степанко 1958 року в селі Білка Тростянецького району. У1968 році
закінчила місцеву десятирічку. Працювала на шоколадній фабриці, на
Півненківському цукровому заводі. З 1996 по 2000 рік - кореспондент міської, а згодом заступником
редактора районної газети «Наш Тростянець». З 2006 по 2013 рік працювала в
«Селянській газеті присадибній», згодом - луганській газеті «Земля – моя
кормилица». Нині – кореспондент періодичних видань: «Доброго здоров’я», «Добрий
Лікар». Ольга Яківна: член спілки журналістів України, лауреат Міжнародної
премії «Соловейко долі», разом з колективом «Народного целителя» є лауреатом
державної нагороди в номінації «Золоті руки країни». Ряд віршів опубліковані в
тростянецьких газетах, а деякі з них покладені на музику місцевими митцями.
Пам’яті Володимира Шелестюка
Засніжене
місто, засніжене серце,
Завітрений
спогадом день,
Він
плавав, як лебідь, у чистім озерці
І
вірив, що правда прийде.
Тепер одинокі, не з нами той лебідь,
А з нас так ніхто не злітав,
Його підстрелили, не знаю, хто небуть,
Звернувши усе на літа.
Він
там, десь на небі, ще тішиться зрідка,
Якщо
пам’ятають – живий,
Так
плаче лебідка, самотня лебідка
В
країні, де все ще штормить.
Не спиться
За
темним вікном пролітає вічність,
В
кімнаті стиха догорають свічі,
А думи шугають, гасають світом –
Їх
носить на крилах своїх вітер.
Не спиться одній, так самотньо вночі,
Так хочеться знову заглянути в очі,
Та вже не зустріну тебе, де там!
А
з горла питання летить: «Де ти?»
Не може
спокійною бути душа моя –
Себе не
впізнаю, навіщо я так? Хто я?
Чи та,
що так вірно кохала? Інша?
Чи та,
що папір переводить віршем?
Чи та, що кружляє під хмарами птахом?
Ой, думи бажання, не станьте прахом!
Світає. Надія зростає зрання,
Що люди бажають? Що кожному треба?
Кохання…
Літні квіти
Айстри,
айстри, айстри сніжно білі,
Жовті,
пурпурові, голубі,
Розквітають
на моїм подвір’ї,
Щедро
усміхаються мені.
Гордо так несуть себе троянди,
Пелюстки в багровому вогні,
А на айстри лиш поглянуть варто,
Радісно і сонячно мені.
Тягнуться
до сонця милі ружі,
Георгіна
в шибку заглядає,
Де в
кімнаті орхідея мужньо
Сліз не
ронить, лиш тихцем страждає.
Ще ось трішки й зацвіте лілея,
Чорнобривці, де їх не уткнуть,
Розростуться із красолею моєю,
Із петунією радість бережуть.
Матері
Ввечері йду за порадою,
А повертаюсь з розрадою,
Словом окрилена маминим,
Серпнем, рожевими мальвами.
Можна й від слова одужати,
Марю обіймами дужими,
Й те, що грозою здавалося,
За горизонтом зосталося.
Мамо, матусенько, мамочко,
Ти нам потрібна, як змалечку.
Хочеш, твої коси сивії
Хусткою вкрию красивою?
Хочеш? Ой, як мені матері
Старості не затьмарити?
Ввечері, вдень, а чи зранечку
Розпачем маму не ранити…
Хто ти ?
Знаний і зовсім незнаний,
На радість, а може біду
Твій голос такий довгожданий
На зранене серце кладу.
Хто ти? Прохожий лукавий?
Чи найдорожчий мій?
Що ти несеш: неславу,
Ніжність, любов чи біль?
Що ж, поживу - побачу,
Правда в словах, а чи гра?
Якщо сміюся і плачу,
Значить - жива, жива!
Згодом хмільні тенета
Я розірву, зупинюсь,
Та це колись, а сьогодні
За тебе Бога молю.
Батькові
Світ немислимий і незбагненний,
Гне й штовхає, то в пекло, то в
рай,
Але завжди в скрутну годину
Образ батька допомога.
Проминають в розлуці дні, ночі
І не хочу, а ніжність таю.
Я дивлюся батькові в очі
Й легко в них себе впізнаю.
Так ведеться щораз в поколіннях,
Онукам - ніжність і ласка вся,
Тож ревную, коли моя доня
Рветься: «Їдемо до дідуся!»
Наш дідусь дорогий самий – самий
Це на ньому тримається рід
І я знаю – стежину додому
Не загубить ні ніч, а ні світ.
Пробач мені, мамо!
(пісня)
Коли снігопади покрили дорогу,
Звернула дочка до сільського
порогу.
З’явилась на
тиждень, щоб знов полетіти,
Десь там, вдалині, сумувати й радіти.
Приспів:
Пробач мені, мамо, прошу тебе слізно.
Пробач, що звертаюсь до тебе так пізно.
Пробач,
приїжджати частіш обіцяла
І, що обіцянок своїх не тримала.
Не плач, не журися, матусю –
лебідко,
В твоєї дочки піднялися вже
дітки.
Чекаю я їх і ніяк не діждуся,
Дійшло і до мене, лиш пізно,
матусю.
Приспів:
Цілуй мене, мамо, цілуй, як в
дитинстві.
Рука хай спочине на доні голівці.
Образи сердечко не може тримати,
Бо все пробачати уміє лиш мати.
Одинокій
жінці
Вона хотіла, щоб біди
Пройшли десь там, стороною
Хотіла жити тихенько,
Злагоди і спокою.
Берегла
свою честь так ревно,
Як
зіницю ока,
Працювала
багато, кревно,
Хазяйка
була нівроку.
А Бог давав їй силу
Кругом і скрізь
устигати,
Так заблукав десь
милий,
Нікому допомагати.
Свекруху
вона б поважала
Виморену,
стареньку,
В усьому б
її догоджала,
Як мамі
рідненькій.
Боже, пошли їй долі,
Такої простої,
людської,
Жити в родинному
колі
В злагоді і любові.
Жизнь прекрасна
Хамство пора остановить,
Это же в нашей
власти,
Хочется детям,
внукам привить,
Бережное отношение к счастью.
Что на не
пришлось, что им удалось
Добро,
отзывчивость воплотить
Чтобы
задуманное сбылось,
По правде
на свете жить.
Мечты вам реальной,
цели ясной,
Любви,
благоденствия, тепла,
Помните милые, жизнь
прекрасна,
Если есть дело и
меньше бла-бла.
Мой ангел, где ты?
Инстинкт сильнее рассудка,
Сильнее желаний инстинкт,
Мне больно, мне грустно, мне жутко,
Мой ангел, где ты?
Пр-в
Ангел, ангел наблюдает свысока,
Ангел, ангел подмигнет издалека,
Незаметно развернет своим крылом.
Он спасет, изменит он судьбы облом.
Звезде повторно не гореть,
Не светит павшая звезда.
Как жить? С тобой бы умереть,
Без пары счастья не создать.
Пр-в
Ангел,
ангел наблюдает свысока,
Ангел, ангел подмигнет издалека,
Незаметно развернет своим крылом.
Он спасет, изменит он судьбы облом.
Мої вірші
А я вмію мовчати віршами,
А скажу як, то так вже скажу,
Щиро, тепло, сердечно, ніжно,
Слова інші я вставлю в грозу.
То тривожно, ба, навіть
зневірено,
Розметаю, як бісер, рядки,
Хай там стільки мені вже
відміряно,
Та мій склад завжди буде
меткий.
Вірші-добра моя відрада,
Спокій, радість, коли навкруг жах,
Це той друг, що ніколи не зрадить,
Хоч з ним ходимо ми по ножах.
Немає коментарів:
Дописати коментар